Ех, діти, я вас п'ятьох виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете!

Ех, діти...

– Мішо, вставай, пора на роботу! – потрясла чоловіка за плече Люба.

– Не тряси мене, не піду на роботу, – відповів Михайло і відвернувся. Дружина розсміялася:

– Це що ще за новини? Усе, вистачить, погуляв. Відпустка скінчилася, весілля пройшло. Пора й за роботу.

– Сказав не піду, значить, не піду. На моє місце вже іншого прийняли. Заяву на відпустку написав з подальшим звільненням. Ось так. Не зачіпай. Дай поспати.

– Та ти що, і справді звільнився? Ой, дурень, ти що накоїв? Таку роботу днем ​​з вогнем не знайдеш, а він, будь ласка, комусь подарував. Гаразд, – примирливо сказала дружина, сподіваючись, що це все жарт, – ти пожартував, я посміялася. Вставай, сніданок холоне.

– Люба, ти що, зовсім не слухаєш? Я … не працюю з сьогоднішнього дня.

– Ти з глузду з’їхав? З чого це раптом ти не захотів працювати? Як жити далі будемо? Моя пенсія маленька. Ну, якась причина є, а? – розбушувалася Люба, зрозумівши, що її благовірний не жартує.

– Втомився, чесно сказати. Ось останню дочку заміж віддали, тепер у мене немає ніяких турбот. Сама поміркуй. У нас п’ятеро дітей. Три сини і дві дочки. Усіх підняли на ноги, відучили. У всіх професії, на хороших місцях працюють.

Скільки сил було вкладено ?! Ось останню дочку Машу заміж віддавали, уявляєш, вже не було сил. Думав, прямо там упаду з нападом. Але нічого... витримали. Тепер пора на спочинок. Відпочивати буду.

– Все сказав? А на що жити зібрався, а? Добре, якщо на пенсії був би, сказала б, гроші отримує. Тобі до пенсії два роки залишилося. Потерпи.

– Не витримаю, відчуваю, загнали на роботі...

– Нічого, не загнешся. А хто, цікаво, тебе годувати буде ці два роки?

– Діти прогодують. Їх п’ятеро. Якось батька голодним не залишать.

– Що? – задихнулася від несподіванки Люба, – ах ти нелюд, у дітей з рота шматок хліба хочеш видерти? Безсовісний. Просити надумав? Не дозволю, а ну, вставай! – вчепилися за руку, потягнула Михайла дружина. Чоловік відмахнувся рукою.

– Не казися, сказав, що не піду, значить, не піду, ти мене знаєш, – миролюбно, але при цьому твердо, сказав Михайло і знову відвернувся до стіни.

Люба занадто добре знала твердий і  впертий характер чоловіка. Вражена Люба, забувши навіть про сніданок, вискочила з дому і побігла до сусідки, баби Зіни.

– Ой, Зіно, що твориться, що твориться? Що з чоловіком сталося?

– Ти віддихайся, Люба. Ну і що таке трапилося з твоїм чоловіком? – спокійно запитала усміхнена бабуся, баба Зіна. До неї всі біжать за порадою. Мудра жінка.

– Не хоче працювати, втомився, каже. Йому лише два роки залишилося до пенсії, паразит. Як його напоумити, не знаю. Може, допоможеш якоюсь порадою?

– Не дивно, що твій Михайло втомився. Це ж скільки сил треба, здоров’я, щоб п’ятьох підняти, та по життю направити, га? Надірвався твій чоловік, ось що скажу. Спокою йому хочеться.

– А мені спокою не хочеться? Ось все про дітей думаю. А йому, негідникові, і місяць не світи. Усіх виростили, нічого не скажу. А хто їм допомагати буде?

– Твоя натура така, як у курки-квочки те саме, аби квоктати. Що скажу, чоловічка не чіпай, а то зараз в рознос піде. Йому зараз спокій та ніжність потрібні, а там все владнається.

– Я йому зараз влаштую і спокій, і ніжність покажу, ось діти приїдуть, мізки вставимо неробі, – рішуче заявила Люба і пішла додому.

Через тиждень приїхали всі діти. Люба кожного обдзвонила і просила прибути на сімейну нараду. На питання, що сталося, слізно говорила, що батько з розуму сходить, в дармоїдство вдарився, і треба усім зібратися, мізки вправити йому. У неділю до будинку стали з’їжджатися машини.

Люба і Михайло радісно зустрічали кожного з дітей, онуків. Усе навкруги наповнилося дитячим сміхом і молодими голосами. Пообідали галасливою компанією, онуки втекли на вулицю, невістки прибрали посуд зі столу.

Встановилася незручна тиша. Михайло сидів і чекав, він відчував, що не спроста все діти одночасно приїхали. Старший Олексій кашлянув:

– Ми це, батько, хотіли запитати у тебе, ти чого це надумав, щоб не працювати?

– Втомився я, діти мої. Хочеться трохи відпочити.

– А зараз що робиш? Відпочивай, ніхто не проти, а роботу кидати навіщо? Тобі до пенсії терміну, як кіт наплакав, залишилося, – подав голос середній син, Артем, – два роки всього. Стільки років працював, уже дотягнув би.

Молодший Сергій і дві дочки мовчали, сподівалися на старших. Люба теж мовчала в сторонці. Михайло випростався і сказав:

– Я, діти мої, дійсно втомився. Ось відчуваю, недовго мені тягти залишилося. Вирішив на два роки раніше перестати працювати. Стажу у мене більше сорока років, з лишком вистачить на пенсію.

– А ці два роки чим годуватись, будеш, га? – з викликом запитала дружина.

– Сподіваюся, що п’ятеро дітей зуміють мене прогодувати на цей термін, а там і пенсія буде, – відповів Михайло. Усі заворушилися. Старший знову перший почав:

– Я, наприклад, не можу тобі посилати гроші, ось тільки кредит оформили, нову машину купувати будемо. Так що, батько, вибачай.

– І теж в такому ж стані, дочка вчитися в музичному, там витрат чималі, ще до репетитора ходить на англійську, там теж гроші потрібні, не ображайся свекор, але ми теж пас, – відповіла дружина Артема. Син мовчав.

– Батько, у мене ремонт затіяли, до зими закінчити треба, потім її продати і купити з доплатою іншу, побільше, – наважився сказати молодший Сергій.

Дочки разом заговорили, переконуючи батька в своїх скрутних становищах.

У кімнаті стало галасливо, кожен з дітей доводили один одному про важливість майбутніх фінансових витратах. Молодша Марина зі сльозами сказала:

– Ми хотіли в квартирі всю обстановку змінити. Уже навіть в розстрочку меблі замовили. Сподівалися на тебе батько, а ти?

Люба тріумфувала. Вона встала, всі стихли.

– Ну, ось бачиш, Михайлику, яке їм, дітям твоїм? Ось який ти батько після всього цього? У всіх проблеми, турботи. Їм допомагати треба, а ти від них тягнеш. Ну як тобі не соромно? Так що давай, досить дурницями маятися.

Ти працівник хороший, місце знайдеш. Завтра з ранку на пошуки роботи йди, бо колишню по дурості втратив. І без заяви про прийом на роботу додому не приходь. Зрозумів? Ось усі діти сидять і чекають твоєї відповіді.

– Зрозумів, я зрозумів. Ех, діти, я вас п’ятьох виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете, – глухо сказав Михайло і вийшов з кімнати. Діти роз’їхалися. Михайлові пощастило, його пошуки закінчилися прийомом на роботу, правда, не таку грошову, як була раніше.

На наступний день Михайло під добрі побажання дружини пішов на роботу... і не повернувся. З лікарні прийшла звістка, пoмep Михайло. На роботі погано стало. Відвезли на «Швидкій». Інфаркт. Не врятували.

Тепер Люба живе одна на крихітну пенсію. Діти відвідують, але зрідка... і то більше дочки, аніж сини.