Надія працює вчителькою музики у Чагорській сільській школі, що під Чернівцями. Цікавиться автомобілями, мріє відкрити власну модельну школу… Попри все це, вона знаходить час і на благодійність. Кореспондент газети «Погляд» зустрівся з волонтеркою у Чернівцях та поставив декілька запитань.
– Надіє, як з’явилася ідея розпочати саме цю справу?
– Разом із мамою та бабусею ми часто стикалися з проблемами літніх людей, які залишилися самотніми. Ще коли була малою, мої рідні відвідували психоневрологічні інтернати, надаючи посильну гуманітарну допомогу. До 2014 року ми з матір’ю часто провідували одну стареньку бабусю, якою не опікувалися рідні. Після того як вона померла, я задумалась над тим, що таких, як вона багато, дуже хотілось хоч чимось допомогти цим людям. У січні цього року я створила сторінку в соціальній мережі та поширювала фото і відео візитів до людей, які потребували допомоги. Інформація швидко поширювалась, мені надходили повідомлення про потреби інших людей, таким чином цей рух набирав обертів.
- Як працює ваша допомога нужденним?
- Я отримую інформацію про ту чи іншу потребу, але спочатку сама навідуюсь до цієї людини. Підсобляємо не лише пенсіонерам, є люди, які ще не досягли похилого віку, а вже потребують допомоги. Бачу, у чому саме полягає проблема та публікую це на сторінках у соцмережах. Тоді всі охочі мають змогу допомогти цій людині. Буває, що люди самі приходять, приносять речі, продукти чи ліки. У багатьох це викликає захоплення, адже людина особисто бере участь у добрій справі.
Якщо планую поїздку в інтернат, то пишу, що і в якій кількості потрібно, тоді хто має бажання, може долучатися до збору допомоги. Є волонтери, які доставляють допомогу до інтернатів. Якщо треба хворому до лікарні чи ще кудись, тут все виконую сама. Наприклад, наш недавній пацієнт дідусь Василь. Він знав, що в нього проблеми зі спиною. Ми робили знімки, шукали відповідну клініку, залучали небайдужих.
- Яка твоя особиста мотивація у цій благодійності?
- Тут є два боки. З одного – я знаю, що потрібно робити добрі справи наскільки маю можливості та сил. Треба ділитися тим, що в тебе є, неважливо, чи багато чи мало. З іншого боку, сама виросла в незаможній родині. Моя бабуся прожила нелегке життя. Тому коли бачу літніх людей, які нікому не потрібні, не можу спокійно дивитися. Я помітила, що більше допомагаю іншим, то більше в мене з’являється енергії, щоб рухатися далі.
- Скільки може тривати така благодійність?
- Вважаю, що варто діяти. Сподіваюсь, колись у нашій державі не буде малозабезпечених літніх людей, і проблема зникне сама собою.
- Чи є перешкоди у твоїй діяльності?
- Траплялися різні ситуації і люди, зокрема зі складним характером. Загалом, до будь-якого починання часто ставляться з пересторогою, але ми стараємось докладати максимум зусиль, щоб все вийшло якнайкраще.
- Як рідні ставляться до твого волонтерства?
- Вони мене всіляко підтримують. Мама, наприклад, нагадує про те, що я можу забути, адже інформації справді дуже багато. До кого маю заїхати, що кому занести. Щодня, виходячи з дому, я завантажую багажник свого авто всім, що вдалося зібрати. Комусь маю завезти ліки, комусь – продукти, комусь – пелюшки-памперси. Одне слово, сім’я дуже прихильно ставиться до моєї діяльності та всіляко сприяє.
- У чому бачиш своє подальше зростання?
- Не зупинятись на досягнутому і рухатись далі. Я закликаю всіх небайдужих долучатися до доброчинності, вступати в спільноти у соцмережах, повідомляти про стареньких, які потребують допомоги, та разом будемо робити важливу і цінну справу.
Спілкувався Євген ЛАЗОРЕНКО
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
