Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.
Із початку війни волонтерки готують для поранених бійців смачні домашні страви.
Докази військової агресії РФ можна побачити у Львівському військовому шпиталі, де лікуються поранені атовці. Тут війна стає значно ближчою. Вона буквально витає у повітрі… Найменше, що можемо зробити для поранених хлопців, — приділити їм бодай краплину нашої уваги. Про волонтерку Валентину Ходу я дізналася випадково. Виявляється, жінка від початку війни смажить для поранених бійців відбивні. І щотижня приносить їх у шпиталь! М’ясо хлопці дуже люблять…
Пані Валентина ніяковіє від надмірної уваги. Але все-таки погоджується розповісти свою історію. «Я вийшла на пенсію у квітні 2014-го, працювала у банку понад 30 років. А у березні почалася війна. Тоді якраз стали дуже популярними соцмережі. Мені написав військовий зі Щастя Сергій Татарка. Запитав, чи можу відвідати у шпиталі його друга Олександра Косолапова? Я погодилася. Коли зайшла у палату до Сашка, була шокована. Він був у вкрай важкому стані. У лікарні були хлопці з відірваними руками, ногами… Коли їхала додому маршруткою, цілу дорогу плакала. Після отриманого стресу думала, напевно, більше у шпиталь не піду. Але у той час війна була вже у розпалі, і я не могла не піти до хлопців».
Два роки пані Валентина віддавала частину своєї пенсії на приготування домашніх страв. Спершу готувала вареники, борщ… Приносила їжу в палату до Косолапова. Годувала й хлопців, які лежали зі Сашком. «Вони казали, що в іншій палаті є ті, хто потребує більше, ніж вони. Я ділилася цими історіями у фейсбуці. Тоді до мене підключилися мої товаришки з-за кордону, які поїхали на заробітки, — веде далі пані Валентина. — Почали висилати гроші. Наші заробітчанки не одну тисячу надіслали для поранених хлопців».
«А як почалася ваша історія зі „стратегічним продуктом“, як ви його називаєте? Тобто відбивними?» — цікавлюся. «До мене зателефонувала колега і каже: «Ти знаєш, у травматології лежить хлопець, який дуже хоче м’яса. Я заходжу у палату, шукаю його. Кажу: «Хлопці, хто з вас хоче м’яса?». І бачу, як один з них усміхається, — від вуха до вуха. Це був Микола Бондаренко. Ми його тоді назвали Смайликом (усміхається. — Авт.). Я поки біля нього сиділа, він ті відбивні за обидві щоки наминав! Мужики, їм білок потрібен. З того часу відбивні й смажу».
Ось такий «стратегічний продукт» волонтерка приносить пораненим воїнам.
«І скільки ви їх за стільки років війни насмажили?» — питаю. «Ой, навіть не знаю! Приношу до шпиталю раз на тиждень 50−60 штук».
…Заходимо у палату до поранених бійців. Пані Валентина простягає одному з них «стратегічний продукт». Військовий усміхається і каже: «Вчора відбивні вже їли». 46-річний Анатолій з Енергодара Запорізької області розповідає, поранення отримав у квітні цього року, під Новозванівкою. Тепер заново вчиться ходити… «Уже об’їлися відбивних?» — запитую. «Ми вже все перепробували. Просили у волонтерів навіть домашньої ковбаси, вони і її нам принесли», — каже військовий.
25-річний Сергій з Кіровоградщини замовив кукурудзу. Волонтерка Леся Мальків справилася із завданням. Розпитую у Сергія про лікарняну їжу. «У цьому відділенні краще годують, ніж у травматології, — зізнається Сергій (ми зайшли в реабілітаційне відділення. — Авт.). — Їжу солять. Дають борщ, суп, макарони, кашу і м’ясо».
Я тим часом розпитую волонтерку Лесю Мальків, що змушує жінку постійно приходити до шпиталю? «Мій син був на Майдані у найгарячіші дні. Я поховала шваґра. Він загинув на Майдані (це герой Небесної сотні Андрій Дигдалович. — Авт.) Треба було щось робити. Я приносила до пам’ятника Королю Данилу, де стояли волонтери, кефір, йогурт, вологі серветки. Тоді військовим все було потрібно — одяг, взуття. Збирала речі по родичах, сусідах. А потім потрапила у палату до пораненого Сашка Козачка. Після цього думала, до госпіталю більше ні ногою. Та якось хрещена Сашка попросила мене зварити киселю… З того часу сюди й приходжу».
«Психологічно це все витримати дуже важко, — веде далі пані Леся. — Місяць тому до госпіталю приїхав священник зі Стрийського району. Ми його повели до одного військовослужбовця. Іван, коли побачив отця, почав його обіймати і плакати. У священника теж сльози градом текли. І волонтери плакали…».
«Отже, боротьбу за Україну не припините?». «У мене є подруга, мама Віталія Марківа, якого в Італії засудили до 24 років тюрми (Віталій родом з Тернопільщини, український доброволець, якого звинуватили у вбивстві італійського фотографа. Коли приїхав в Італію, де живе тепер його мати, його заарештували. — Авт.). Вона як допомагала фронту, так і допомагає. Ув’язнення сина її не зупинило. Каже: „Ми боремося далі. У нас є надія. Ми ще нічого не втратили“. Якщо такі жінки не втомилися, то і ми не повинні».
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
