Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.
Олександра Лукашук багато років доглядала безіменні могили поляків, що загинули під час Волинської трагедії. За цей вчинок Президент Польщі вручив їй медаль «Чеснота і братерство».
Олександра Калениківна народилася після сумних подій літа 1943-го, коли поблизу її рідного села Сокіл було вбито понад дві сотні поляків. Тато баби Шури, як її кличуть у селі, дружив з поляками з Волі-Островецької. І коли почалося Волинське протистояння, переховував ту родину. Та одного дня знайшов подружжя поляків мертвими. Поховав пару під деревом, а на стовбурі вирізав хреста. В іншій символічній могилі знайшли останній спочинок ще троє – чоловік, жінка та дитина. На спомин про них Каленик теж вирізав на дереві розп’яття…
Мала Шура разом з татом пасла на болоті корів. Не раз бачила, як батько у молитві серед дерев складає долоні. Чому це робив, не знала. Аж поки одного разу Каленик її не підкликав:
«Я, дитино, може, довго не поживу, помру. А тут люди польські закопані. Може, буде такий час, сюди стануть з Польщі їздити. Хай заберуть свої люди. І за мене нехай помоляться коли… Не забудеш?»
Було тоді Олександрі Калениківні сім років. А ті дерева і батько біля них досі стоять перед очима…
Непросто склалася особиста доля жінки. У дитинстві пережила голод і вимушене переселення з батьками на Миколаївщину. Потім було повернення додому і нещасливе перше заміжжя. Коли одягнула на палець обручку вдруге – розцвіла, бо стала мамою чотирьох діток. Але з коханим не нажилася. Коли старша донька ходила у перший клас, він трагічно загинув. І мусила малечу підіймати вдова сама.
Допомагав в усьому дочці старий Каленик. Бо мати теж завчасно відійшла в інший світ.
Діти повиростали. Тата не стало. Якось баба Шура поїхала возом із донькою та зятем до лісу по ягоди. Бачать – чиясь машина лісовими дорогами петляє. Стала коло них. Шофер вийшов, привітався «Дзєнь добри». Жінку аж пересмикнуло. «Може, польські могили шукаєте?» – запитала.
Це був Леон Попек із польського Інституту національної пам’яті. Шукав місце масового захоронення поляків із Волі-Островецької. Жінка сказала, хрест на пам’ять про ті події встановили не там. І якщо чоловік справді хоче знати, де було Трупне поле (так його місцеві звали), може йому показати.
Леон Попек повернувся через три роки. Мав офіційні документи на проведення пошукових робіт. З допомогою Олександри Лукашук знайшов не лише ту велику братську могилу, а й ще ті дві, які доглядав старий Каленик.
…Нещодавно зателефонував до баби Шури польський письменник Вітольд Шабловський. Питав, чи готова їхати до Польщі. Перед тим подбав, аби жінка виробила закордонний паспорт.
«Готова, а навіщо?» – відповіла Олександра Лукашук.
«Медаль будуть вручати», – повідомив чоловік.
«Тільки піньонзів не давайте, бо не візьму!» – наголосила бабуся. Хоч сама живе у ветхій хатині, а старенький нужник за яблунями давно згубив діряві двері…
Олександра Лукашук із медаллю, яку вручив президент Польщі Анджей Дуда.
Баба Шура каже, її, як королеву, провезли до Варшави і назад. А медаль Virtus et Fraternitas («Чеснота і братерство») їй вручав особисто президент Польщі Анджей Дуда.
Коли я приїхала до баби Шури, вона збиралася по ягоди, а заодно і до тих хрестів. Хоч загиблих давно перепоховали, жінка часто туди ходить. Бере лампадку, степові квіти — і молиться. Каже, нічого, що кісточок нема, зате кров тут пролита… І пам’ять її тут — про загиблих і про батька.
…У польських засобах масової інформації вийшло багато публікацій про вручення медалей, при цьому журналісти не забули наголосити на жорстокості бійців УПА щодо польського населення. Мені боляче таке читати, чути. Адже на серці нуртує рана — у роки Другої світової війни у тоді українському Ласкові (нині територія Польщі) польські бандити закатували й четвертували мого дідуся-священника Лева Коробчука. Спершу забрали життя, а потім і після смерті знущалися з тіла по-звірячому. Бо був православним священником. З ним загинуло три сотні ні в чому не винних українців. Ця пам’ять жива. Та вона не робить ненависними до поляків моїх дітей. Пам’ятаємо, але прощаємо.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
