На Буковині подружжя відсвяткувало 70 років спільного життя

Сільська хатина з синьо-жовтими вікнами, а на високому стовпі - журавлине гніздо. Саме тут і мешкає подружжя, спільне життя яких почало відлік восьмого десятиліття.

"Коли вперше побачив свою Галю на танцях у Рівні, звідки родом, зрозумів, що вона моя навіки. Ми довго не зустрічалися. Прийшов зі своєю мамою до її родичів, Танасія та Марії Демидюків, і про все домовилися. У церкві повінчалися, а у сільському клубі, на самого Дмитрія, 8 листопада 1949-го року, нас розписали. Відтоді разом", – розповідає дев'яностолітній Василь Пилипович.

"За ці роки ми жодного разу не посварилися. Іноді лиш хочу щось недобре сказати, як він – миттю з хати. Та й до кого буду говорити? А коли повернеться назад, подивиться на мене тими своїми добрими очима, то вже й не пам'ятаю нічого", – посміхається дружина Галина Танасіївна.

"Дехто здивується, не повірить. Однак це правда. Адже слово за словом і може вийти велика сварка. А навіщо вона? Ми ж не для цього сходилися, чи не так? – говорить господар. – Ми завжди дмовіряли одне одному, ходили на весілля, хрестини... Ніколи не ревнували один одного. Нас поважали люди, а ми – людей. Хатню і всю роботу по господарству не ділили".

Чоловік був першим у Багні листоношею і пропрацював понад тридцять років. Пошта тоді знаходилася у сусідньому селі Черешенька. Звідти з важкою сумкою долав не один кілометр сільських стежок і доріг.

"Люди тоді багато читали. А тепер що? Телевізор, де нічого доброго не показують, у молоді одні захоплення: телефони, комп'ютери, які шкодять здоров'ю. Та що вдієш, – розводить руками чоловік. – Наше покоління інакше жило. Згадуючи свого тата, хочу додати, що саме він навчив мене читати українською мовою. Тоді у Вижниці один добрий єврей-торговець таємно отримував зі Львова дитячу українську літературу, яку продавав надійним людям. Тих книжечок у мене багато було".

Галина Танасіївна закоханими очима дивилася на свого чоловіка і казала: «Таких, як ти, на цілім світі нема». А він, сивий і щасливий, пригортав до серця та не відпускав її зроблені руки.

З Києва дочка Орися привезла велику листівку з власним віршем для батьків і вишивку, зроблену її онукою Анастасією: поміж узорів красувалися цифра сімдесят та імена прадідуся і прабабусі.