«Вони ж незримо в далечінь летіли, внизу — вода, у небесах — зірки. Летіли душі, трударі без тіла, туди, де хліб, де Бог, де земляки», — так відобразив трагічні події на Донбасі, шокуючи щирою правдою у поемі «Хрест», Микола Руденко, поет, дисидент, уродженець Луганщини.
Довго на батьківщині поета не бажали визнавати очевидне. Та свідки трагічних подій і нині живі. Серед них Іван Саморядов.
Свій 93-й день народження він зустрів у Співаківці Новоайдарського району, адже незвичайно тепла осінь дала змогу довше, ніж зазвичай, затриматися в рідному селі. А після виходу на пенсію він лише зимує в міській квартирі в Сєверодонецьку, та щойно земля звільняється від снігу й льоду, поспішає в рідну дідову хату. Тут просторо і, як каже старий, легше дихається, а з численних світлин дивиться багата колись рідня.
Навіть кінь просився додому
«Цю хату збудував дід. Було в нього три сини, мій батько наймолодший, тож його дід при собі залишив, інших відселив, — розповідає Іван Давидович і поглядає на фотографії. — Дід був трудяга. Та й село було багате: аж три млини, з них два водяні. Наша родина землю орендувала. Тримали худобу: воли, коні, був власний інвентар — підводи, брички, плуги. Вирощували збіжжя. Троє синів, три невістки — всі допомагали.
У 1929 році почалася колективізація. І давай усе вигрібати! У діда все рухоме та нерухоме майно забрали в колгосп. Залишилися ми без нічого».
На той час в Іванка був молодший брат, мама й тато, бабуся та дідусь — велика сім’я.
«Щоб усе забрати, приїжджали кілька разів. І дід бачив, як бригадир їздить на роботу вже на нашому коні. Проїжджає повз будинок, доїжджає до воріт, а кінь на диби — хоче додому, в рідний двір. Дід дивиться, плаче, — згадує Іван Давидович. — Тужив дуже, не міг змиритися з тим, що вся його праця марно пропала. А тут уже й жити стали впроголодь. Тож дід помер першим, коли ще голоду не було. Йому зробили труну і відвезли ховати на кладовище».
Настав 1933 рік.
Батько не дожив до вишень
«Тоді стали помирати в колгоспі коні. Їх витягували в ліс і закопували. А батько із сусідом їздили, щоб відкопати те падло — що встигнуть... Якось відрубали цілу конячу ногу, потім це варили разом зі шкурою, хоч і сама конина жорстка, і їли. Усе це добре пам’ятаю — мені було вже шість років, — розповідає співаківець. — Жаб ловив у копанках — їх теж варили. І це ще була добра їжа».
Одне слово, їли все що могли: на річці шукали молодий очерет, смикали — він м’який і солодкий на смак. Акуга, рогіз — ці рослини та їхній смак він пам’ятає досі.
«У лісі шукали «копієчки». Цвіла ця трава жовтеньким, а корінці в неї як квасольки. Копали і їли їх — це допомагало вижити. А ще на горі росла трава, її називали козлечки. Її теж чистили та їли. Що жувалося, те й жували. Але це вже навесні», — розповідає Іван Давидович.
До весни в сім’ї всі попухли. «Батько тут, на долівці лежав. А братик — на лежанці. Лежав і кричав тоненьким голосочком», — розказує Іван Давидович та озирається по хаті, ніби бачить усіх своїх рідних.
Каже: коли мати Марія опухла, по неї прийшла бабуся Марфутка і забрала додому, в рідну сім’ю, з якої та заміж виходила, «щоб дочку врятувати». Питаю: «А діти? Тобто онуки?» «Що — діти? Тоді це був зайвий рот, — каже Іван Давидович про себе і молодшого брата. — У селі була молодиця, яка народила дитину й одразу в Айдар викинула.
Батько тоді був уже не жилець, хоч міцний чоловік був, 28 років усього. Пам’ятаю, вже вишні зацвіли. Я лазив на дерево, шукав зелені бубочки, батькові приносив. Він плакав і казав: «Ой, вишеньки вже достигають!» Помер. А як ховати? Прийшли люди, загорнули, як лежав, і за будинком яму викопали і в неї без труни опустили. Потім помер братик Іллюша. Бабуся взяла фіранку, загорнула, теж йому ямку викопала. Так і поховали.
Ось тепер дивуюся: як же вижив? Може, тому, що бігав по полях і травичку їв? Виросли оті «копієчки», аби ми вижили. Залишилися удвох із бабусею Марішкою».
Від Голодомору на селі до голоду в армії
«Але життя налагоджувалося, — стверджує Іван Давидович. — Повернулася до хати мати і пішла працювати в колгосп. Бабуся Марішка в’язала для колгоспу перевесла з акуги, щоб снопи скріплювати».
Незабаром мати вдруге вийшла заміж за чоловіка, який жив на сусідньому хуторі. «У нього було власних четверо дітей. Щоправда, коли ми приїхали, в хаті були тільки Василь і Надійка. Сів я на лавку, сумно мені стало і самотньо. Тихо вийшов на вулицю і побіг додому. По байраках, по ямах — майже 7 кілометрів, хоч і темно вже було. Прибіг, а бабуся руками махає і плаче: «Ой, ти, мій соколе, онучку!» На другий день приїхала мама і забрала в нову сім’ю».
Іван Давидович зізнається, що тільки там вперше наївся справжнього хліба, бо новий чоловік матері був «діловий мужик»: хороший тесля, мав власну пасіку. А смак цукерок десятирічний Іванко спробував лише у школі.
«Школа була — хатка під соломою. Видали буквар, зошит і чорнильницю, яку в сумочці носили. А буквар який був? Це вже 1937 рік. Тоді на всіх обкладинках — Косіор, Бухарін, Риков. А потім на їхніх портретах очі виколювали, роги малювали просто в підручниках, у букварі, — зізнається старий. — Коли у школу пішов, уперше цукерки спробував. Перед новорічними святами роздали кожному паперовий пакетик. Там були солодощі горошком і чотири чи п’ять «подушечок» — такий подарунок. Ялинку ставити забороняли, її не було. А цукерки давали».
Повчитися вдалося тільки три класи. І вже у 1940 році Іванко пас телят у колгоспі імені Кірова. «Працювали за трудодні. Та що таке оплата в колгоспі? Спочатку господарство мало розрахуватися з державою зерном. А вже що залишилося — людям, на трудодні. Добре, якщо по 200 грамів пшениці давали. Та частіше дулю показували», — гарячкує Іван Давидович.
Він працював у колгоспі «за палички», аж доки прийшла повістка в армію. Там потрапив у сапери і служив на Ладозі. «Тоді саме була блокада. А наш полк охороняв «дорогу життя», якою в Ленінград доставляли продукти. І наш полк перейменували на Ладозький, — згадує колишній фронтовик. — Але солдати в окопах бачили тільки перловку. Перловка й інколи американська тушонка — більше нічого не знали ми. Та й який був пайок? 1600 калорій. Спробуй проживи, солдате!»
Згадує, як навесні 1945 року, коли війна вже наближалася до кінця, кинули всіх саперів на розмінування. «Треба було сіяти, а на полях міни, — пояснює старий солдат. — Тоді міни були складні, особливо на загороджувальних німецьких мінних полях. Вони були начинені смертоносними кульками». Розміновували територію в Сумській області понад річкою Псел.
Пам’ятає Іван Саморядов, як одного разу отримали наряд на розмінування колгоспного поля. «Пішли утрьох: Гриша Чикачов, земляк зі Старобільська та Митько зі Сталіно (Донецьк). Гришка каже: «Завтра мені 18 років виповниться. Наберімо детонаторів, підемо на Псел, риби наглушимо, відсвяткуємо». Ішли мінним полем, рядами: Чикачов першим, я за ним, Митько позаду. Як зайшов, одразу натрапив на міну. Відвертаю запальник, а вона хлоп. Тобто знешкоджена. Інакше вона вистрибує, коли запальник спрацьовує. Відкопав. Сів на край окопу, ноги звісив, став висипати з міни детонатори: в ній 360 кульок, а під ними вибухівка, тол — красивий такий. І раптом брязкіт, гуркіт! Глянув — а Гриша, земляк, начебто стоїть, але руки у нього вже немає. І у Митька кульки з міни влучили. Я сорочкою землякові рану перемотав, щоб кровотечу зупинити. Але до села, до лікаря, кілометрів зо три. Вискочив на дорогу. Бачу, колгоспники їдуть. Земляка мого на віз поклали, але до госпіталю не довезли — помер просто там, на дорозі. Виходить, він мене від міни прикрив — я йшов за ним».
Навіть після переможного травня 1945-го Івану Саморядову довелося служити ще сім років.
«Казали нам, мовляв, призову немає, а ми — ті, що залишилися, й на нас усі виїжджали», — скаржиться старий солдат.
Ось такою була та держава: пішов служити у 17 років, а демобілізувався у 24.
Дивовижні підопічні
Точну дату свого народження Іван Саморядов дізнався тільки тоді, коли вже демобілізувався. «Але ж коли на війну йшов, у колгоспі паспортів не було. Ось і не знав, коли народився. Тільки як з армії прийшов, паспорт виправив, тож і виявили у старих церковних книгах, що народився 12 жовтня, перед Покровою, — розповідає Іван Давидович. — Агітували, щоб залишався в колгоспі. Та я вже знав, як там працювати за ті трудодні. І пішов на будівництво Лісхімбуду — майбутнього Сєверодонецька».
Працював багато й тяжко бульдозеристом. Каже, що вперше відзначив ювілей так, щоб святковий стіл накрити щедро, тільки у 50 років.
Тепер весь час радіє місту хіміків. «Гарне місто. Щоразу приїжджаю, коли зимую, і не впізнаю», — зізнається Іван Саморядов.
А найбільше любить хату у Співаківці на Новоайдарщині. «Узимку вона тепла, а влітку прохолодна. Коли працював у Сєверодонецьку, звів поряд новий будинок. Проте більше люблю стару хату. Мені тут легше дихається. Солов’ї тьохкають. На річку вийду, рибку зловлю. У городі — квіти», — хвалиться Іван Давидович. Та, зізнається, що якби не допомога патронажної сестри, яка працює тут у межах проєкту Міжнародного комітету Червоного Хреста, сам не вижив би. Вік поважний.
Він дуже хвалить Олену Воронкину за допомогу і вміння уважно слухати, співчувати. «Мої підопічні, а їх п’ятеро у Співаківці, всі дивовижні люди, — каже Олена Воронкина. — Старенькі, й доля в них важка. Ось і з Іваном Давидовичем два роки тому познайомилася й одразу подружилася. Поступово він став мені розповідати про себе, тепер уже знаю все його життя. І щиро дивуюся: так багато пережити — голод, війну, поховати рідних, але не озлобитися, залишитися людиною доброю, чуйною, порядною!»
На День перемоги Івана Саморядова вітають усім селом — він фронтовик і ветеран. Але найсмачніше для нього свято — коли Олена Воронкина зварить вареників з вишнями. То його найулюбленіша страва на все життя.
Іванка МІЩЕНКО