Одного дня батько з сином і віслючком у полуденну спеку подорожували по людній вулиці.
Батько сидів на віслюку, а син вів його за вуздечку.
– Бідний хлопчик, – сказав перехожий, його маленькі ніжки ледь поспівають за ослом. Як ти можеш ліниво сидіти на віслюку, коли бачиш, що хлопчик зовсім вибився з сил?
Батько прийняв його слова близько до серця. Коли вони завернули за ріг, він зліз з осла і велів сину сісти на нього.
Дуже скоро їм зустрів інший чоловік. Гучним голосом він сказав:
– Як не соромно! Малий сидить верхи на віслюку, як султан, а його бідний старий батько біжить слідом!
Хлопчик дуже засмутився від цих слів і попросив батька сісти на ослика позаду нього.
– Люди добрі, бачили ви де-небудь подібне? – Заголосила жінка. – Так мyчити тварину! У бідного ослика вже провис хpeбет, а старий і молодий ледарі сидять на ньому, ніби він диван! Нeщacна істота!
Не кажучи ні слова, батько і син, осоромлені жінкою, злізли з віслюка. Ледь вони зробили кілька кроків, як на шляху зустрілася людина, яка стала насміхатися над ними:
– Чого це ваш осел нічого не робить? Не приносить ніякої користі – навіть не везе кого-небудь з вас на собі?
Батько сунув віслючку повну пригорщу соломи і поклав руку на плече сина:
– Що б ми не робили, – сказав він, – обов’язково знайдеться хтось, хто з нами буде не згоден.
Я думаю, що ми самі повинні вирішувати, як нам йти, що робити і як нам жити.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
