В Україні фіксуються спалахи домашнього насильства, що підігріваються карантином. За місяць самоізоляції в критичних ситуаціях українки стали звертатися за допомогою в два рази частіше.
Історія 36-річної мешканки Херсона проста і жорстока: романтичні стосунки закінчилися шлюбом, а шлюб обернувся 13 роками принижень і побоїв.
«У той останній раз він мене побив так сильно, що я була вся синя, — розповідає українка. — І коли він пішов вже по ніж, я змогла втекти до сусідки».
Того вечора вона остаточно зважилася зібрати своїх трьох дітей і піти. Усе сталося вже після того, як в країні був оголошений карантин через епідемію коронавірусу. Своє прізвище Марина з міркувань безпеки категорично відмовляється назвати пресі. Так само роблять багато постраждалих від домашнього насильства, та й взагалі мало хто готовий говорити на цю тему публічно.
А проблема набирає такого розмаху, що її не приховати. Про те, що пандемія, карантинні заходи й зокрема самоізоляція призвели до спалаху жорстокості в сім'ях по всьому світу говорять уже в ООН: за словами генерального секретаря Антоніу Гутерріша, у багатьох країнах кількість звернень на гарячі лінії драматично збільшилася. Наприклад, у Франції заявляють про приріст у 30%, а в Китаї говорять про триразове зростання кількості тривожних дзвінків.
Україна не стала винятком: в Ла Страда-Україна, громадській організації, яка займається захистом прав жінок і дітей, розповідають, що за перший місяць карантину кол-центр організації зафіксував 2.051 звернення, в той час як ще в січні і лютому ця цифра досягала 1.273. Переважна більшість звернень — від жінок.
«В умовах карантину ця проблема загострилася і все стало більш жорстоким», — розповідає Альона Кривуляк, директор департаменту національних гарячих ліній Ла Страда-Україна.
Так відбувається не тільки через соціальну ізоляцію, а й внаслідок негативного інформаційного фону, стресу і тривоги, які в кінцевому рахунку посилюють внутрішні проблеми кривдника і штовхають його до радикальних вчинків, кажуть психологи. «Раніше була можливість провітритися: вийти, дистанціюватися, випустити пар, отримати якусь дозу емоцій, які перекривали емоції від конфліктів, що відбуваються — говорить професор психології Маріанна Ткалич. — Тепер її немає».
Бар'єри між жертвою і кривдником у вигляді роботи, подорожей і походів до друзів зникли, а до катализаторів домашнього насильства додалися алкоголь і фінансові труднощі, підкреслюють експерти. До того ж карантинні заходи ускладнили роботу систем реагування та надання допомоги постраждалим від домашнього насильства. На думку фахівців громадських організацій, які допомагають жінкам впоратися з домашнім насильством, то кількість звернень від постраждалих, яку отримують вони і поліція, — лише вершина айсберга, а реальний масштаб проблеми оцінити складно.
Реальні історії
Домашнього насильства, згідно з даними ООН, зазнає кожна третя жінка в світі. В Україні ж, згідно з дослідженнями, тільки з фізичним рукоприкладством щорічно стикаються від 1 до 2 млн жінок.
«Я думаю, що в реальності ця цифра рази в три більше, — наполягає Маша Єфросиніна, почесний посол Фонду ООН у сфері народонаселення в Україні та телеведуча. — Я б сюди абсолютно точно включила психологічне, економічне насильство і закладала якийсь відсоток сексуального насильства».
Також експерти говорять про те, що карантин сприяє зростанню масштабів проблеми і жорстокості сімейних розбірок. «Зараз всі вони [кривдники і постраждалі] залишаються вдома, і як зросло вживання алкоголю — одному Богу відомо», — констатує Єфросиніна.
Експерти описують ситуацію, яка в останні тижні відбувається як ніколи часто. Йдеться про сім'ї заробітчан, що повернулися додому, тих, де чоловік і до поїздки за кордон був помічений в рукоприкладстві.
«А зараз він повернувся, ніде не працює, сидить удома і пиячить щодня, — описує типовий приклад Кривуляк. — Відповідно в цьому стані насильство стає ще більш жорстоким. Але він приїхав з-за кордону і повинен два тижні перебувати на самоізоляції, його не можна видворити на вулицю, щоб він не заражав інших».
У такій ситуації шукати притулку доводиться самій жінці, як і зробила згадана вище Марина з Херсона. Так вона разом з дітьми посеред ночі опинилася в херсонському Кризовому центрі для постраждалих від домашнього насильства — шелтері. Це — один з дев’яти подібних притулків у країні, які працюють відповідно до міжнародних стандартів за підтримки Фонду ООН у сфері народонаселення. Одночасно тут можуть перебувати від 10 до 15 осіб протягом періоду від 3 до 6 місяців.
За словами Наталії Кравець, яка керує цим центром, під час карантину він забитий під зав’язку. «Більш того, у нас з’явився журнал очікування», — говорить Кравець.
Вона запевняє: навіть в умовах карантину притулок продовжує повноцінно працювати і може надавати оперативну допомогу. Всі постраждалі потрапляють сюди через приймальне відділення лікарні, де проходять повне триденне обстеження.
Також експерти уточнюють: під удар потрапляють не тільки жінки, а й чоловіки, вони звертаються за допомогою в 13% випадків. Найчастіше це люди похилого віку, які страждають від фінансового і фізичного терору своїх же неблагополучних дітей або онуків. Цій категорії, за словами Кривуляк, в карантин особливо важко, оскільки літні люди перебувають у групі ризику і обмежені в пересуванні.
Та й поліція неохоче реагує на такі звернення. Кривуляк наводить приклад зі свого досвіду, коли потерпілі звертаються до поліції, звернення перенаправляють на дільничного офіцера поліції, а той дзвонить бідоласі зі словами: «Зараз карантин, треба всім сидіти вдома, тому я теж не можу до вас прийти».
Те, що потерпілий, який викликав поліцію, має право просити видворення аб’юзера на 10 днів з його власної квартири, сьогодні теж не працює. «На практиці в ньому зараз відмовляють, бо «ви розумієте, зараз в країні карантин і куди людину вигнати на вулицю, всі повинні сидіти по домівках», — шкодує Кривуляк.
Також вона каже, що в останній місяць гарячих дзвінків стало значно більше в нічний час. Як правило, постраждалі, які не можуть вийти на вулицю з телефоном, дзвонять з дому, коли кривдник вже спить.
Саме через замкнутий простір і неможливість його залишити з’явився й інший тренд: консультації через месенджер Facebook або Skype вже отримують більше 16% тих, хто звернувся через домашнє насильство. Для цих же цілей кілька тижнів тому МВС запустило чат-бота в Telegram, який може швидко викликати службу допомоги, перенаправити на юриста або інші служби допомоги.
Про що мовчать жінки
Як би не було важко терпіти приниження, а іноді і просто побої, звертатися по допомогу наважуються не всі: в 2019-му правоохоронні органи зареєстрували 142 тис. подібних повідомлень, хоча фахівці вважають, що реальна цифра постраждалих в рази більше. І навіть без карантинних обмежень ця проблема в Україні останнім часом наростала: за даними Мінсоцполітики, в минулому році від домашнього насильства загинуло майже 800 осіб, хоча роком раніше ця цифра становила трохи більше 600.
Психологи кажуть, що замовчування проблеми часто пов’язано з гендерною культурою і певними стереотипами. Жінки нерідко переконані, що самі спровокували рукоприкладство, каже Ткалич.
Незважаючи на те, що українська культура більш фемінна, на відміну, наприклад, від російського домострою, все одно і тут є категорія жінок, які виступають, як вони вважають, за «традиційний» розподіл ролей. Такі жінки, на думку Ткалич, користуються установкою в сприйнятті насильства Він виражає ставлення, значить, я йому не байдужа.
«Це спадщина, яку ми зараз розгрібаємо: „б'є — значить любить“, „стерпиться — злюбиться“, — погоджується з психологом і Єфросиніна. — А тепер давайте порахуємо з радянських часів, скільки жінок ввібрали таке від своїх бабусь і матерів».
Тут же телеведуча підкреслює: так мислять не тільки жительки з віддалених населених пунктів із нещасливою долею, але й нерідко цілком заможні та успішні жінки.
До слова, згідно з дослідженням Фонду ООН, жительки східних регіонів України повертаються до кривдника значно рідше — таких тут близько 20%. А в цілому по країні знавіснілого чоловіка готові пробачити і терпіти від 50% до 75% українок.
«Мабуть, жінки на сході тепер [через війну] менше бояться і відчувають в собі силу», — припускає Єфросиніна.
Однак в переважній більшості українки воліють приховувати факт домашнього насильства — ними рухає страх і сором. Сором — тому що суспільство часто звинувачує потерпілу в події, і страх того, що допомогти їм ніхто не зможе, а через публічність ситуація значно погіршиться.
Ще одна проблема полягає в тому, що Україна поки що не може адекватно захистити тих, кого обставини змушують шукати допомоги і притулку. У кожному місті в обов’язковому порядку повинні бути шелтери з необхідною кількістю місць (відповідно до стандарту ООН, одне ліжко-місце на 10 тис. осіб).
«А у нас офіційних шелтерів в Україні дев’ять, — підраховує Єфросиніна. — Десь 10−12 ліжок у кожному, а в найбільшому трохи більше 30».
І якщо в США служба 911 на виклики постраждалих приїжджає з лікарем і психологом, то в Україні прибуває звичайний патрульний, який займається всіма видами криміналу в свою зміну.
«І ось тут уже все від нього залежить», — розводить руками Єфросиніна.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
