Як у Білорусі страчують засуджених і що відбувається з їхніми родинами

Білорусь - єдина країна в Європі, що практикує смертну кару. Страчують у режимі секретності - родичі не знають ні дня смерті, ні місця поховання близьких. Влада стверджує, що виняткову міру покарання підтримують самі білоруси. Але багато хто говорить, що дізнались про неї, тільки зіткнувшись з бідою.

Навіть якщо синів Наталії стратять, їй ще доведеться відпрацьовувати борг державі за їхнє утримання у дитячому будинку.

Відпрацьовувати наказали у столиці, тому Наталія не змогла бути на суді над своїми молодшими дітьми у містечку Чериков, що майже за 300 км від Мінська, і не може з'їздити на побачення до обласного Могильова, де її Іллі та Стасу вже одягнули роби смертників.

Брати Костєви, 18-річний Станіслав та 20-річний Ілля, у квітні минулого року жорстоко вбили сусідку-педагога і, приховуючи сліди злочину, підпалили сусідський будинок. З будинку вбитої винесли комп'ютер і пакет з їжею.

"Президентські діти"

Соціальний ліфт у цій родині затято йшов донизу.

Чоловік Наталії помер, коли молодшому з їхніх чотирьох дітей, Стасу, було п'ять місяців; жінка виживала, як могла і як вміла. Працювала дояркою, залишаючи молодших на старшу Ганну; працювала у ПМК - пересувній механізованій колоні, автотранспортному господарстві, де робочий день часто тривав допізна. Мешкала з дітьми у службових та приватних квартирах, продавши свою частину будинку після суду про спадщину померлого чоловіка. Точно не була бездоганною - сама розповідає, як соцпрацівники, почастувавши її домашніх пирогів, записували у звітах, що застали Наталію напідпитку.

На родинних фото тих часів - вродлива молода жінка та пристойно вбрані діти у маминих обіймах.

"Сам на сам з долею" Наталія протрималась 13 років - її молодших доправили на державне виховання, коли ті вже були підлітками. Хлопці пропускали уроки, могли побитися у школі, Ілля стояв на обліку в інспекції у справах неповнолітніх.

Брати отримали право повернутися додому після досягнення повноліття. Молодший, Стас, повернувся до Черикова ледь не напередодні вбивства сусідки.

Читайте також: Допомога тим, хто не витримує насильства в сім’ї

За утримання Іллі та Стаса на державному забезпеченні-вихованні Наталія ще має виплатити 10 тисяч білоруських рублів - понад 4 тисячі доларів за нинішнім курсом. При зарплаті у 200 доларів, з якої для погашення боргу вираховують третину, виплата може розтягнутися на довгі роки.

У старшої доньки, Ганни, двічі могли забрати малюків - вже Наталиних онуків - до дитячого будинку.

Першого разу, каже Ганна, вона сама спровокувала увагу до себе з боку органів опіки: "Сама зателефонувала до міліції, працівникам РВВС, щоб мені допомогли. Щоб діти не бачили, як там тато маму б'є. Тож виходить, що я сама собі викопала яму, і нас поставили на облік як родину, що опинилася у складних життєвих обставинах (СЖО)".

Вдруге до посадовців звернулася та сама вбита згодом сусідка, повідомивши, що молодша дитина Ганни бігає у дворі без нагляду.

Родина Ганни двічі отримувала статус СЖО - з піврічним контролем, несподіваними візитами соціальних працівників, "ревізією" холодильника та каструль.

"Дуже важко це все пережити, - говорить вона. - До тебе потім ставляться не як до людини. Тобто, якщо ти зробив хибний крок, - все, права виправитися вже немає. Допомоги тобі ніколи ніхто не надасть, ще й донизу підштовхнуть. Але своїх дітей туди, де свого часу опинилися мої брати, я за жодних обставин не віддам".

Правозахисник Павло Сапелко, аналізуючи ситуацію з родиною Костєвих, нагадує про заклики президента Лукашенка збільшити народжуваність і обіцянки держпідтримки багатодітним родинам. "Одна дитина - це ваша дитина, дві - подивимося на родину, можливо, когось треба підтримати, але це також ваші діти. Але третя - це моя дитина", - заявляв білоруський президент.

"В родині Костєвих двоє "президентських" дітей. Засуджені до страти Ілля та Стас - третій і четвертий у Наталиній родині. Обох виростила держава - за це їй уклін, але хто виховав їх такими, чому так відчайдушно брати не хотіли своєї долі чотирьом своїм племінникам, двоє з яких також - "президентські"?" - каже пан Сапелко.

"Цей вирок - він не лише про смерть братів Костєвих, він ще про те, як державна машина байдуже перемелює родини, перетворюючи матерів та батьків на "зобов'язаних осіб" - людей другого сорту, без прав і перспектив, позбавляючи їх надії на виправлення ситуації замість допомоги у скрутну хвилину", - переконаний правозахисник.

Брати Костєви, як лунало у залі суду, пішли "розбиратися" із сусідкою-вчителькою після кількаразових погроз загиблої відправити маленьких племінників до держустанов утримання та виховання.

Смерть ім'ям Республіки Білорусь

Наталія Костєва просить президента Лукашенка помилувати її дітей, замінити страту на ув'язнення, нехай навіть довічне.

Надії у Наталії залишилось мало. Лукашенко вже висловився публічно щодо цієї справи.

"Двоє покидьків, інакше їх не назвеш - вже і розбої були, і карали їх, - вбили свою вчительку. За те, що вона захистила двох діточок їхньої сестри. Сестра - ніяка, асоціальний елемент. А [вчителька] захистила їх і вимагала вилучити з сім'ї. Вони її різали всю ніч", - розповів президент, наголосивши, що справа на його особливому контролі.

Оцінки Лукашенко, як свідчить практика правозахисників, не залишаються без уваги з боку судів і апеляційних інстанцій.

За чверть століття свого правління Лукашенко помилував лише одного із засуджених до смертної кари - про це білоруський президент якось розповідав сам, але хто ця людина - достеменно не відомо. Загалом, від моменту здобуття Білоруссю суверенітету, за даними правозахисників, привели у виконання понад 400 смертних вироків.

Не всі ці смерті санкціонував президент Лукашенко, підпис якого є останньою і вирішальною для засудженого до найвищої міри покарання, зазначає Андрій Полуда, керівник кампанії "Правозахисники проти смертної кари".

Низка страт залишилася "у спадок" від СРСР: мінська в'язниця на вулиці Володарського була однією з "розстрільних" - сюди, наприклад, привозили засуджених з країн Балтії (Латвії, Литви і Естонії).

Розстрілюють на "Володарці" в центрі Мінська і дотепер, стверджують правозахисники.

"Система, що залишилася, це спадщина Радянського Союзу, - каже пан Полуда. - Все, як було тоді, залишилося. Родичам не видають тіла, не говорять час смерті, не вказують місце поховання... В СРСР це було, щоб приховати масові репресії. Люди думали, що людина відбуває 10 років без права листування, а вона вже лежала у розстрільному яру, як у Куропатах під Мінськом".

"Є люди, які приводять у дію смертний вирок. І це не одна людина, є розстрільна команда, - Андрій Полуда посилається на відомості, зібрані та узагальнені правозахисниками в окремому дослідженні. - На страті присутній лікар, що констатує смерть. Є прокурор, який слідкує за дотриманням закону під час виконання смертного вироку. Я їду іноді в метро і думаю: цікаво, сьогодні в метро їде людина, яка є частиною цієї системи з виконання смертного вироку? І що вона каже родині, дітям? "Тату, добре попрацював цього місяця"?

Процедура виконання смертного вироку в Білорусі засекречена на відміну, наприклад, від США, де у деяких штатах на страті дозволяють бути присутнім родичам і навіть журналістам. Закритість білоруської системи критикують і міжнародні організації, про це, зокрема, йдеться в останній доповіді Amnesty International.

Білоруська влада ігнорує звернення місцевих правозахисників про незастосування страти - втім, як і заклики Комітету ООН з прав людини, єдиної міжнародної інстанції, доступної для подібних звернень. Білорусь не входить до Ради Європи - перешкодою європейці не раз називали наявність у країні смертної кари; Європейський суд з прав людини недоступний для звернень у справах засуджених до смерті білорусів.

І білоруські правозахисники, і світова спільнота закликають офіційний Мінськ до мораторію на смертну кару - як кроку до подальшої відмови від її застосування.

Президент Лукашенко у відповідь посилається на волю народу - дані референдуму 1996 року, за підсумками якого 80,44% учасників висловилися за збереження смертної кари в країні. Він переконаний, що новий референдум з цього питання підтвердить "волю народу".

Правозахисник Андрій Полуда вважає, що статистика неоднозначна.

"Соціологічні дослідження, проведені і структурами при адміністрації президента, і незалежними дослідниками, свідчать про те, що кількість людей, які виступають за страту, зменшується. На сьогодні близько 63% опитаних виступають за смертну кару. Але якщо ці 63% розглянути уважніше, то побачимо, що беззаперечно лише близько 35% виступають за смертну кару. Всі інші - умовно: якщо провину доведено на 100%, якщо людину неможливо виправити тощо", - пояснює Полуда.

"Наша позиція - однозначна: ми виступаємо проти референдуму з питання смертної кари. Тому що це питання лежить в емоційній площині, - додає правозахисник. - Ніхто не цікавився думкою наших громадян, наприклад, коли запроваджували податок на дармоїдство, який народ сприйняв несхвально. Тому що всі розуміли, який буде результат. Питання про смертну кару завжди було рішенням керівних або політичних еліт".

Квіти для смертника

Після звістки про розстріл молодих людей, звинувачених у вибуху в мінському метро, до будинку Любові Ковальової у Вітебську люди понесли квіти.

Працівники спецслужб спочатку блокували вхід до під'їзду, але квіти залишали на лавках біля будинку, і щоб прибрати з людських очей цей масовий "безлад", багряні букети дозволили внести до квартири.

Вибух у мінському метро стався у годину пік 11 квітня 2011 року. Загинули 15 людей, кілька сотень визнали постраждалими. Обвинувачених у теракті Дмитра Коновалова та Владислава Ковальова спецслужби знайшли за добу. Владислав Ковальов, якого фактично звинуватили в тому, що він не повідомив про злочин, вину не визнав. Він активно захищався у суді та просив президента про помилування.

Робітник Дмитро Коновалов за весь час судового розгляду вимовив лише фразу про те, що зробив все "з метою дестабілізації суспільної ситуації". Коновалова і Ковальова розстріляли у березні 2012 року, через чотири місяці після винесення вироку.

Правозахисники констатували: після розслідування цієї справи про вибух, суду і страти в Білорусі стало значно менше прихильників смертного вироку - багато людей вважали дії влади поспішними і необ'єктивними.

Любов Ковальова перебирає тюремні листи сина, не відкриваючи конвертів: "Не можу поки читати. Може, колись потім".

Любов Ковальова переконана, що її Влада і Дмитра Коновалова призначили виконавцями страшного злочину і ліквідували, щоб скоріше закрити справу, в якій адвокати, правозахисники і аналітики виявили численні неузгодження.

"Хлопців же розстріляли дуже швидко! Нам не дали навіть можливості написати наглядову скаргу. Це сталося на стадії вивчення матеріалів справи", - каже мати.

Їхнє останнє побачення пройшло під наглядом тюремників 11 березня 2012 року.

"Я не думала, що це буде останнє, я ще на щось сподівалася... Дали нам три години. Гадаю, цього дня їх і вбили. У понеділок мав піти до нього адвокат, 12 числа. Адвоката не пустили вже... Хоча його і раніше не пускали, дуже було складно потрапити. Потім ми намагалися знайти, де Влад. У СІЗО №1 сказали, що його там немає, немає ув'язненого під таким прізвищем. Ми тоді в ДВП поїхали (департамент виконання покарань - Ред.). Мене не покликали, заходив адвокат, я чекала його. Я гадаю, що йому вже сказали, що Влада немає. Це було 12 число. А лист з Верховного суду я отримала 16 вранці. У листі повідомили, що вирок уже виконали", - Любов Ковальова каже, що в ніч після побачення син приснився їй і попросив не будити: я щойно заснув".

"Речі Влада повернули - бандерольку надіслали. Листи до нього не повернули і не повернули записи, які Влад робив під час судових засідань, хоча я зверталася письмово, офіційно. Не віддали. Віддали харчі, які Влад не з'їв. Просто надіслали мені посилкою. У мішок якийсь склали і закрили. Та вони знущалися так. Знущалися мого сина і з мене знущалися", - жінка не може стримати сліз, хоча, каже, що дозволяє собі плакати не часто, "раз на кілька місяців, коли дуже вже охопить сум".

До церкви Любов Ковальова не ходить: "Ми з сестрою пішли якось до церкви і поставили свічки. Моя свічка згасла. І я зрозуміла, що не треба ставити за упокій. Можливо, це якийсь знак. І я не ходжу, не ставлю свічки. Деякі роблять якісь уявні могили. Не знаю ... Я вважаю, що це неправильно. По-перше, вбивають в одному місці, а куди потім? Що вони з ними роблять потім?"

Друзі та близькі Влада збираються у квартирі матері в день його народження.

"Я, як і багато людей в Білорусі, тільки зіткнувшись з цим, дізналася, що у нас є такий вид покарання, як смертна кара. Потрібна вона чи ні, немає сенсу питати думку людей. Тут все-таки має бути воля... У нас - однієї людини", - Любов Ковальова каже, що неодноразово намагалася зустрітися з Лукашенком, але президент не прийняв її.

Їй неодноразово наказували замовкнути, але мати, що пройшла усі можливі інстанції і дісталася Страсбургу (Любов Ковальова виступала в Раді Європи) готова знову і знову говорити про необхідність скасування смертної кари - тільки б почули: "Постраждалі, коли читали вирок нашим хлопцям, кричали в залі суду: що ви робите?" Це ж не показали у нас по телевізору. Все робиться закрито. Усі думають, що їх таке не зачепить".

У Білорусі немає структур, що спеціалізуються на психологічній допомозі родинам страчених.

Як немає і тих, хто допомагає близьким жертв злочинів, за які призначають найвищу міру покарання. Відплата часто супроводжується негативним відчуттям - ці люди часто страждають від вільної або мимовільної причетності до страти, каже правозахисник Андрій Полуда.

Око за око

Ярославу Пясецькому під час вибуху в метро відірвало обидві ноги - 26-річний хлопець сидів саме на тій лавці, під якою, за версією слідства, заклали вибуховий пристрій.

Ярослав, котрий переніс кілька складних операцій, і його мама Наталія Павлівна, поки тривало слідство і суди, підписали в інтернеті петицію із закликом скасувати смертну кару Коновалову і Ковальову, обвинуваченим у вибуху в мінському метро.

Хімік за університетською освітою, Ярослав Пясецький казав тоді, що не вірить у провину ув'язнених, що за терактом стояло "більше зло".

Зараз, дев'ять років по тому, Пясецький відмовляється спілкуватися з журналістами. "Я багато всього наговорив ... не хочу тепер про це", - каже Ярослав телефоном і додає: "А страту треба зберегти - щоб не кортіло більше".

Літератор Ігор Тумаш під час вибуху в метро отримав лише серцевий напад і подряпини. "Був шок. Два тижні потім я просто ліз на стіни, нерви здавали. А там, у метро... Головним відкриттям було - білоруси якось мовчки, тихо живуть і мовчки вмирають. Не було криків, люди намагалися лягти обличчям до підлоги і вмирали у цьому положенні. Я тягнув пораненого, з вулиці прибіг хлопець допомагати. Ми удвох донесли його до виходу з метро, пораненого взяли медики, а хлопець повернувся за новим пораненим. І я здивувався: є, виявляється, такий народ!" - згадує Ігор.

Він, однак, не дуже вірить у гуманітарний потенціал цього народу. "У нас немає єдиного народу - кожен сам по собі, займається своїм виживанням. Життя взагалі не цінується в нашому суспільстві. Міркувати в країні ГУЛАГу, чи можна розстріляти? Око за око, зуб за зуб. Наше суспільство ще не готове до повного скасування смертної кари", - каже Ігор Тумаш.

"Якщо Лукашенко запровадить мораторій на смертну кару, гадаю, цю визначну подію ніхто у нас і не помітить - адже кожен сам по собі. Хіба що на Заході та наші гуманісти це оцінять позитивно: ось, мовляв, білоруське суспільство якось гуманізується", - додає він.

Під час розмови про засуджених до смерті братів Костєвих релігійний Ігор Тумаш зітхає: "Сповідника до хлопців треба. Поговорити, розібратися. Життя людині дає Бог, і тільки він має право забирати це життя. Треба це пояснити, а не страчувати без розуміння і каяття".

Право на каяття

"Коли суддя, зачитуючи вирок, вимовив: "застосувати виняткову міру покарання у вигляді розстрілу", люди в залі почали аплодувати. Почав один, підтримав другий, третій, і залу заповнили оплески. Для мене той момент ... просто ... Як ніби, я не знаю, життя обірвалося".

Ганна, сестра засуджених до смерті братів Костєвих, судомно стискає руки.

Батьки вбитої вчительки ще до суду написали до адміністрації президента звернення: просили покарати вбивць "по справедливості". Під зверненням підписалися 830 мешканців Черикова і району.

Ганна під зверненням не позбавляти братів життя зібрала підписів більше - але не в рідному містечку.

Ми сидимо у старому бараці, розділеному на квартирки, за багато кілометрів від Черикова. Стара підлога вкрита килимами, ними ж завішані стіни. Молодший син Ганни, Богдан, вже навчився бігати і приносить нам улюблені іграшки. До барака "асоціальна", за словами Лукашенка, Ганна перевезла нові меблі, сучасний телевізор, побутову техніку.

У Черикові вона залишила рідну домівку, яку виборола, довівши у численних інстанціях, що колись під час розподілу батьківської спадщини з їхньою родиною повелися несправедливо.

"За неї довга боротьба йшла, тривалі суди йшли, довго ми її впорядковували, щоб там мешкала велика родина. Виклали з блоків баню з басейном, для дітей, для себе, для своєї родини. За будинком шкодую", - зізнається Ганна.

Вона вирішила поїхати з Черикова за кілька тижнів після вироку, який місцеві зустріли оплесками.

"Почали цькувати мене і дітей. Навіть молодші, коли приходили з садка, плакали: що таке дядько-вбивця? В інтернеті неодноразово писали з фейкових сторінок, одного разу хтось вночі ломився до мене у двері. Я тоді була з дітьми сама, чоловік і брат поїхали до Росії на заробітки. Мені було страшно за дітей. Якщо ви мене вб'єте, то, може, я вам і подякую, бо це не життя - це мука. Але діти!"- Ганна ненадовго замовкає.

"Якщо людина не була у цій шкурі, вона ніколи не зрозуміє. Я взагалі до вироку не знала, що країна наша одна, яка не відмовилася від смертної кари. Покарання для родичів - це мука. І людям завжди треба давати шанс на покуту. Або довічне давати, або термін великий. Адже навіть 20 років треба відсидіти і вижити, тому що з такими умовами, як там, у в'язницях, не всі виходять звідти живими. Але треба прожити, перенести, і там все життя своє залишити. А сюди, на волю, вийти вже з каяттям. Але страта - це відмова у праві на каяття", - Ганна говорить, зупиняючись, щоб маленький Богдан не відчув у голосі мами напруги і тривоги.

Влаштовуючи дітей до школи і дитсадок на новому місці, Анна насамперед пішла до керівництва закладів - розповіла все, як є: хто, звідки і чому. Каже, що ворожнечу і відчуження через події з братами не відчула.

Періодично - поки розглядають апеляцію - вона тягне через пів країни важкі торби з передачами, намагається підтримати Іллю і Стаса у листах і під час побачень. Молодший, Стас, намагався накласти на себе руки ще у камері попереднього утримання. На нього ледве натягли робу смертника - пручався. Після вироку брати - незалежно один від одного, як спільникам їм заборонено не лише бачитися, але й листуватися, - попросили зустрічі зі священником.

"Я жодним чином їх не виправдовую - вони винні, не можна забирати в людини життя. В одну мить перекреслили свою, чужу і наші долі, - каже сестра. - Але коли оголосили вирок, крізь шквал сліз, хоч вони в клітках були, в кайданках, я їх просто двох посередині обійняла і кажу: тримайтеся, тільки не надумайте там ... я кажу, ми спробуємо. Я вас ніколи не покину, я завжди буду з вами".

Тетяна Мельничук, Тетяна Януцевич

Підписуйтесь на канал ВАПу у Telegram, на нашу сторінку у Facebook і дізнавайтесь новини першими.