Треба жити, доки дається і не обтяжувати інших

Чернівецькі мандрівники, спортсмени і спелеологи добре знають пана Олександра. У свої 78 років він продовжує дивувати бадьорістю та завзятістю, є хорошим співрозмовником і душею компанії. Поряд з такими людьми хочеться бодай не відставати, щоб постійно переймати їхню життєву мудрість і пам’ятати: найскладніші часи – це благо, вони загартовують людину, роблять сильнішим її характер.

Чимало випробувань випало на долю Олександра, але він не те що не здався, а навпаки, став світлом для багатьох, знайомлячи їх зі своїми найголовнішими «друзями» - спортом і туристичними походами.

Читайте також:  Як живе на Черкащині нащадок Великого Кобзаря

- Взагалі, стаж у мене не дуже великий, - бідкається пенсіонер, - лише 32 роки. А тому, що був антирадянським елементом.

- Це як?..

- А так, що я не міг працювати на тій роботі, на якій хотів, у мене були свої погляди на життя…

Я займався йогою і карате. А замолоду мене супроводжувала лікувальна гімнастика. А так я – багатоборець. Тобто КМС з орієнтування і МС зі спортивного туризму.

- Вам майже 80, а є неймовірно легким на підйом! На скільки почуваєтеся?

- Почуваюся на стільки, на скільки хочу я. Ось зараз – років на 16 (усміхається, - авт.).

«Зустрів новий день – і слава Богові»

- Що Вам допомагає бути енергійним та жвавим?

- Мені, перш за все, допомагає те, що і далі ходжу у походи, займаюся орієнтуванням, регулярно роблю зарядку. І це забезпечує мені добрий настрій. Бо я йду до кращого. Не переймаюся, що буде (хоча про це всі завжди думають і сильно хвилюються за майбутнє), але для мене це не важливо. Важливо, що зустрів новий день – і слава Богові.

- Яка була Ваша перша робота?

- Я працював обробником меблів на деревообробному комбінаті, що колись був на вулиці Буковинській. Десь півтора-два роки там протримався, але пішов, бо не заробляв великих грошей. А потім я в училище вступив, технічне. Згодом закінчив його і став кіповцем (інженером контрольно-вимірювальних пристроїв і автоматики). У перший випуск потрапив. До речі, зі мною навчався Березовський, який зараз є отцем Онуфрієм. Він молодший за мене на кілька років. Пам’ятаю, був досить непоганим хлопцем. Не сказав би, що вирізнявся релігійністю, але він був дуже спокійним і не забіякуватим, загалом, дуже симпатичною людиною.

Після навчання подався в Кемерово, на будівництво семилітки – ну, щоб піднімати країну. Сам туди зголосився поїхати, хоча направлення мав по області. Було нелегко. Але не фізично. Бо при своєму малому зрості і так далі, я був досить міцним. Тому що постійно займався. Це в дитинстві дуже тяжко хворів (у 9 місяців – дистрофія, потім поліомієліт і рахіт).

- А щеплення проти цих недуг Вам не робили?

– Які щеплення? Війна. 1941 рік. Все для фронту, все для перемоги! Відтак мені змалку довелося дуже багато займатися лікувальною гімнастикою. І ту гімнастику вела жінка, яка під час війни лікувала поранених. Тож жодних поступок мені не було, дуже жорстко вела заняття Іда Володимирівна Брусиловська.

«Я самолюбивий і кар’єрист, хотів довести оточенню, що можу бути таким, як всі»

- Виходить, з дитинства були особливими, як до Вас ставилися однолітки?

- Ходити і розмовляти почав пізно, у сім років. І, звісно, було особливе ставлення до мене, у нехорошому сенсі. Я дуже ображався! Що це дало мені у дорослому віці і чи загартувало? Я самолюбивий і кар’єрист, хотів довести оточенню, що можу бути таким, як всі. Тож робив усе, щоб не відставати. Я віджимався величезну кількість разів (за 200), підтягувався тощо.

- Де ще доводилося працювати, які посади обіймали?

- Також працював в університеті лаборантом (теоретичні основи електротехніки). Потім на взуттєвій фабриці був електриком, потім по «кіпу», а згодом - механіком з обчислювальних машин.

Також у «Медтехніці» працював, обіймав посаду механіка медичного обладнання. А коли зайнявся карате і так далі, то працював інструктором з туризму. Взагалі, до 2000 років я ще викладав ушу. А потім, коли пішла молодь, а вони хочуть швидко все і одразу. А швидко і одразу – толку нема. Потім залишив це все…

«Мене знають не за прізвищем, а за прізвиськом Мойдодир

- З ким зараз ходите у походи?

- Раніше водив групи, був великим пурцем. І мене знають не за прізвищем, а за прізвиськом Мойдодир. Колись я частенько катався на лижах, але зараз лише за один день гірськолижного відпочинку треба віддати всю пенсію, дуже дорого.

- Яка історія Вашого прізвиська?

- Коли працював на «Восході» електриком, то жив неподалік. Тож одягався у спецодяг і переодягався у чисте вдома. Оскільки працював у цеху, то весь був у мазуті. І колись це було модно, робоча людина має йти і з неї має стікати піт, бути у мастилі, мазуті тощо. Щоб неозброєним оком було видно, що ось вони – робочі руки. І на роботі один колега, з яким ми розпочали у походи ходити, і він був старшим за мене, якось кинув мені: Мойдодыр. Відтоді це прізвисько так і прикипіло до мене.

- Чи страшно сьогодні виходити на пенсію?

- Про сьогодні не знаю. Але коли я виходив на пенсію, це було для мене порятунком, бо ніде не міг влаштуватися. У мене навіть були часи, коли голодував. А ось пенсія, хоч би якою вона була, мене підтримує. Звісно, на 1880 гривень нелегко виживати. Але оскільки я жертва нацизму, мені частково допомагає єврейська община, зокрема продуктами. І ось так і живемо.

«Якщо хочу боротися, значить, маю вийти і боротися»

- Як нині пенсіонеру не потонути у негативі та безвиході сьогодення?

- По-перше, у кожної людини є свій життєвий досвід. Мій досвід особисто мені підказує, що я маю ні на що не жалітися. Якщо хочу боротися, значить, маю вийти і боротися. Якщо я не борюся, а просто розпочинаю язиком ля-ля-ля, то це негативно діє, перш за все, на мене. Що більше спілкуєшся, а тим більше - постійно, то не чуєш себе. Я в принципі практично до лікарів не звертаюся, майже не п’ю ліків, тому мені вистачає. Лиш на очах мав операцію.

- Як розпочинається Ваш день?

- Прокидаюся вранці, розпочинаю робити зарядку. Зарядка у мене години 2-3,5. Згодом йду туди, де нас годують, сам їм, а потім ще розношу їду як волонтер. А решта часу - походи. Куди? Куди везуть. Ось зараз збираємося у Карпати. А кудись далі це не реально, бо грошей не вистачає.

- Як вдається нарівні з молодшими не вибиватися з ритму походів?

- Просто мушу, інакше ніяк. За денний перехід я практично не відстаю. Тобто проходжу те, що всі. Але вони швидші за мене.

- Які б тепер дали поради собі маленькому?

- Мабуть, не бути таким егоїстичним, думати не тільки про себе  і не ображатися на людей. Все.

«Людина, поки вона живе, має діяти»

- Що хотіли б сказати нинішнім пенсіонерам?

- Що тут можна сказати? У кожного своя пенсія, свої долі. Якщо ще є можливість працювати, то це треба робити весь час. Людина, поки вона живе, має діяти. Не має бути дармоїдом, інакше швидко згоряє. Це природно. Бо якщо людина звикла бути в одному образі, а тут їй даєш інший, то вона уже все, пропадає.

- Які настанови дасте сучасній молоді?

- Ту молодь, років 10-15 тому я знав. А теперішня – вона вся занапащена планшетами і смартфонами. А це все зло. Треба, щоб вони хоча б відволікалися від комп’ютерів на 3-4 години. Щоб вони на цей час робили будь-яку іншу фізичну роботу, бо мозок не витримує такого навантаження і він тупіє. Тож я порадив би вести нормальний та активний спосіб життя. І бути оптимістом. Ось і все.

- Якою є філософія Вашого життя?

- Треба жити, доки дається, і старатися не обтяжувати інших.

Ольга ШУПЕНЯ

Підписуйтесь на канал ВАПу у Telegram, на нашу сторінку у Facebook і дізнавайтесь новини першими.