загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Старіння – що в ньому найстрашніше?

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Ми часто не розуміємо, який вакуум поступово оточує наших батьків, які старіють. Не розуміємо, чому мама 5 разів на день телефонує нам на роботу, чим дуже заважає. Чому тато вимагає звіту про речі, які його взагалі не стосуються… Люди похилого віку просто хочуть, щоб був хтось, хто впізнає їх за голосом. Тому й телефонують, адже бояться не втратити і цю ниточку. Поспішають скористатися нею, поки вона не обірвалася…

Знаєте, що найстрашніше в старінні?
– Що?
– Ти стаєш невидимим. Поки ти молодий, ти кимось є, ти гарний, потворний, сильний, привабливий, страшний, сексуальний… з віком все це проходить. Ти стаєш черговим стариганом в поношеному піджачку. Ти стаєш невидимим. Прозорим…
– А я звернула на вас увагу, щойно увійшла до кімнати…”
(с)« Суто англійські вбивства»

Люди похилого віку — це безіменний світ

Це — правда. Єдиною індивідуальної рисою для бабусь і дідусів стає вік. Зверніть увагу, про старих не скажуть: він — інженер, або вона — бухгалтер. Кажуть — йому 76, а їй вже під 80…

Після досягнення певного віку, кількість людей, які можуть знати літню людину, знати, ким вона була, що вона вміє, що любить, як живе, різко скорочується. Її друзі, колеги, або померли, або стали майже нерухомими. Вони виходять з дому лиш до найближчого магазину і перестають зустрічатися одне з одним.

Читайте такожЕмоційно виснажуючі звички, які підривають ваше здоров'я

Діти зі своїм колом друзів пішли жити в окремий будинок через пів міста і люблять «предків» тільки телефоном. Старечий під’їзд невблаганно заповнюється новими сусідами. Та й в магазині знайомих продавчинь вже не залишилося.

Нове оточення у дворі знає про літніх тільки номер квартири і вік. Два числа. Кому цікаві числа? У кращому випадку допоможуть донести сумку і поставлять її біля дверей. А що відбувається за дверима, — кому воно треба.

Люди похилого віку — це безіменний світ.

Я хлопчаком жив у великому будинку. У нас в кожному під’їзді була своя «бабуся». Ні, бабуся була чиясь, але весь під’їзд користувався її бабусиними послугами. Їй залишали ключі для молодших дітей, які поверталися зі школи, коли батьки були ще на роботі. Ключі клали на її фанерний стіл в коридорі. Клали на нього записки з домашніми вказівками для передачі дітям. Адже діти вічно все забувають (домашні телефони були не у всіх). Бабуся великими літерами виводила на клаптику паперу номерки для зв’язок ключів і ретельно їх розкладала на тому ж фанерному столі.

Віддавала вона їх завжди з напуттям. Моєму другові, худому як авторучка, вічно нагадувала: «Дивись, пообідай!». Вона говорила «поїш». Мені ж суворо наказувала, відразу, як прийду додому, переодягнути шкільну форму, а о пів на третю «йти на баян». Я вчився в музичній студії грати на акордеоні. Вона знала про нас більше, ніж знали наші батьки. І ввечері їм звітувалася. У такої-то дитини відірвався ґудзик, ця прийшла додому без портфелю, а та “постійно кахикає».

Бабуся жила на другому поверсі. Ми влітку, щоб не підніматися до себе, часто забігали до неї з двору, — Дайте попити! – І бабуся по-діловому виносила нам повен емальований кухоль смачної водопровідної води.

А потім ми подорослішали. Батьки вже не боялися, що ми втратимо ключі в школі і давали їх з собою. Ми навчилися самі готувати обіди. Бабуся в під’їзді стала не потрібною. Тому ми зовсім не помітили, як вона зникла.

А зараз я подумав, що навіть не знав, як її звали...

Джерело:
До списку новин