На знімку: Надія Віденіна в юності та нині.
Радує її активна позиція, вболівання за рідне місто, яке вона хоче бачити затишним та охайним. Адже вона тут народилася, працювала на одному з потужних житомирських підприємств — «Електровимірювачі», віддала сили та здоров’я його розквіту.
При зустрічі з Надією Іванівною я поцікавилася сторінками її біографії — і стало зрозуміло, чому цій літній жінці так болить те, що діється в обласному центрі, на рідній вулиці, у дворі будинку...
Матір Надії Іванівни Марію ще у 1920-х роках малою дитиною привезли з Поволжя, де в той час був голод, до Житомира. Дівчинку-сироту помістили в місцевий дитбудинок (він розташовувався за стадіоном). Тут же був і її земляк, хлопчик-сирота Іван. Сиротам тоді змінили прізвища на українські, а справжніх вони не пам’ятали. Підлітками, в 14 років, обоє почали працювати: Марія — на Житомирській панчішній фабриці, Іван — конюхом (спершу у фінвідділі, а потім у школі для сліпих). Згодом юнак і дівчина одружилися. Молодій сім’ї дали кімнатку на вулиці Хлібній. Там і народилася в 1938 році Надійка, а пізніше, у грізному 1941-му, брат Олексій.
Читайте також: Як живе на Черкащині нащадок Великого Кобзаря
Пережили діти з матір’ю окупацію Житомира фашистами, перебивалися якось після, але Марії було важко прогодувати в той нелегкий час доньку та сина, тож їй порадили віддати їх у Денишівський дитбудинок. Так у 1946-му Надія стала вихованкою цього закладу, який тоді розміщувався на території колишнього маєтку промисловця і мецената Терещенка.
— Важкі були часи, — згадує Надія Іванівна. — Ми спали на матрацах, набитих сіном. Узимку, в мороз, ходили до школи (а це добрий кілометр) у панчішках бавовняних та черевичках. Пам’ятаю, як нам видали гумові мокроступці — то було свято! Ми працювали і в колгоспі: збирали огірки, в’язали снопи на полі (досі відчуваю, як тоді колола стерня наші ноги!), просо пололи. А біля дитбудинку доглядали за квітами, городиною... Зростали в праці, вчилися старанно...
Та недовго. Дівчина мріяла про навчання у вузі, та керівниця сиротинця вирішила інакше. Вже після сьомого класу Надія вступила в Запоріжжі до ремісничого училища на токаря 5-го розряду. А після училища в Горлівці розпочала роботу на машинобудівному заводі. Разом із такими ж підлітками вони трудилися там у три зміни...
Надія дуже сумувала за рідним містом і матір’ю, тож якось пішла до начальника цеху й попросила відпустити її додому. Дівчині пощастило: начальник зізнався, що визволяв під час війни Житомир від фашистів, поспівчував Надії і дозволив їй повернутися в рідні краї.
— Як отримала цей дозвіл, то одразу ж зібралася й побігла на поїзд, — пригадує Надія Іванівна. — Не хотіла залишатися навіть на один день.
У Житомирі нарешті побачила матусю, з нею жила. Спершу влаштувалася на роботу в «Червону зірку» — робили там покривала і доріжки. Згодом у 1957-му з’явилася вакансія на «Електровимірювачі» в заготівельному цеху. 26 років працювала Надія Іванівна там. Обпалювала дроти для приладів — і «надбала» собі астму, від якої і дотепер лікується. Довелося змінити місце роботи. На пенсію пішла зі служби охорони.
Надіїна мати Марія померла молодою, ще в 45 років. Брат Олексій жив у Казахстані, але зв’язок з ним обірвався. Вже 59 літ жінка мешкає в однокімнатній квартирі, яку отримала ще від заводу. Каже, що з тих, хто разом із нею отримував житло в цьому будинку, залишилося лише семеро, а то вже всі мешканці нові, молодші.
— Треба ремонт у моїй квартирі зробити, але де ті кошти в пенсіонерки? Маю стільки робітничого стажу, а пенсія — 2190 грн. Та ще й субсидію «врізали» цього року. Аби на комуналку та ліки вистачило, — ділиться жінка наболілим. — Астму лікую і медпрепаратами, і водою. Купаюся в Тетереві вже 50 років з весни до осені. Веду активне життя, доглядаю за квітами біля дому, бо молоді мешканці не дуже прагнуть двір прикрашати зеленню, тож я саджу чорнобривці, поливаю їх. Коли бачу в місті якийсь недогляд, приміром у гідропарку, то намагаюся добитися, щоб його не було. На прийом до міського голови ходжу, до його заступників, вимагаю, щоб навели лад. Таку вже вдачу маю — небайдужу, активну. Можливо, цього навчило мене непросте життя в дитбудинку, в робітничому середовищі, де не люблять непорядок, фальш, лінощі. Мене іноді чиновники, до яких звертаюся з проблемами суспільними, запитують: «А скільки ж вам років?». Можливо, натякають, що в такому поважному віці час угомонитися. Я відповідаю: не полишу на півдорозі те, що відстоюю.
Про дитбудинок і роки, проведені в ньому, Надія Іванівна згадує із хвилюванням.
— Нас, вихованців тої повоєнної пори, залишилося тепер кілька чоловік із півсотні. Раніше зустрічалися майже щороку. А тепер ні — постаріли. Ще є мої друзі по дитбудинку в Луцьку, Житомирі, а також на Донбасі, Уралі, в далекій Находці. Побачитися з ними хочеться хоча б раз.
Галина КАВУН
Підписуйтесь на канал ВАПу у Telegram, на нашу сторінку у Facebook і дізнавайтесь новини першими.