Пенсіонерка з Чернівців: Про світле майбутнє країни мрію, але його не застану

Із пані Тетяною та її молодшою сестрою Ольгою познайомилася на міському ярмарку. Жінки привернули увагу яскравими плетеними іграшками. У розмові із чернівчанками з’ясувала, що найбільше захоплюється плетенням саме Тетяна. Мало того, вона ще є керівником гуртка художнього плетіння «Спиці чарівниці» та обіймає посаду костюмера у Чернівецькому міському палаці дітей та юнацтва. Каже, нелегко зараз відвойовувати дитячу увагу, адже більшість з них охочіше «залипає» у смартфонах. Проте якщо дитина уже потрапила до її гуртка, то вона таки віднайде до неї підхід, зацікавить. Тим паче, що під керівництвом професіонала можна виплітати усе на світі – одяг, прикраси, іграшки, інтер’єрні речі…

«У моєї мами улюблений вислів: «Що буде громаді, те буде і бабі»

Розповідаючи про своє життя і озираючись на 66-річний досвід, Т. Євстратьєва стверджує, що її головна мрія – аби діти, внуки, рідні та друзі були щасливими і здоровими.

- Про себе вже не мрію, - запевняє жінка. - Хіба щоб у мене руки працювали і голова ще була світла. Все. Ну і щоб мамочка ще пожила, звичайно, їй зараз 90 років. Це такі мрії, життєві. Про світле майбутнє нашої країни мрію, але його не застану. Самі бачите, що коїться. Ну, знаєте, я в політику уже не лізу. Раніше дуже переймалася, відстежувала усі новини. А зараз – ні. Де та правда? Здається, ніхто цього не знає. Мама ще дивиться. Я їй кажу: ти все відчуєш на собі. До речі, у мами улюблений вислів: «Що буде громаді, те буде і бабі». А в мене – «Роби те, що маєш, і будь що буде».

«Чернівці я вже ні на що не поміняю»

- Народилася в Чернігівській області, у місті Прилуки. Хоча ми жили в Севастополі, але мама поїхала народжувати до своєї мами. Це були її перші пологи, тож вона хвилювалася. Там мене і записала. А взагалі-то я себе вважала севастопольською, принаймні до 16 років. Мама працювала викладачем хімії, а батько був військовим моряком, штурманом далекого плавання. Тому й в Севастополі ми жили. А коли тато помер, то ми переїхали до Чернівців, бо у мами тут два брати. Відтак стали тутешніми. І Чернівці я вже ні на що не поміняю, - стверджує жінка.

Читайте також: Бабуся кидає виклик віку, змагаючись з онукою за найспортивніше тіло

- Але ж у курортному місті зовсім інша атмосфера?..

- Знаєте, тоді атмосфера там і тут була майже однаковою. Тут було навіть цікавіше, бо місцеве населення ближче. Пам’ятаю, як в свої 16-ть, маючи завершену освіту в художній школі, ходила Чернівцями з відкритим ротом. Адже побачила колоритну бабусю в горботці (зараз по місту так не ходять) і з тайстрою, у відповідному кожушку, бо взимку це було, ми в лютому переїхали. То я за нею ходила пів дня, мабуть, такого ж ще ніде не бачила. І народне вбрання мені дуже імпонувало, аж до мурашок.

- Було складно адаптуватися?

- Знаєте, на той час я зовсім не знала української мови, її в школі не вивчала. Тож у Чернівцях мене звільнили від цього предмета. Але у школі №2 була дуже мудра вчителька з української мови і літератури, вона сказала: «Ти не вчи, не пиши, але мусиш сидіти на всіх уроках». І це дуже допомогло у вивченні мови, досі всі вірші пам’ятаю – Тичини, Малишка...

Після школи, навчалася у ЧДУ на історичному факультеті. Коли здобула вищу освіту, то мене направили в Красноїльськ і вже на місці повідомили, що вони вже давно домовилися, що я там не працюватиму. Я була в розпачі, кажу: «Мамо, я не маю де працювати». Відтак вона зателефонувала сестрі у Прилуки, а там мій дідусь був прокурором, тож зв’язки мали. Влаштували мене викладачем суспільствознавства в ПТУ. Зарплата була непогана, але робота дуже важка. Аж страшно згадувати. Там вчилися ті, кого «не прийняли» до в’язниці, у мене були самі хлопці. Були й такі, що вже після армії. Я не витримала, бо суспільствознавство там нікому не потрібне було, і повернулася до Чернівців.

- Коли вперше щось зв’язали для себе?

- Через злидні зайнялася рукоділлям. Тато помер, а мамі, самотній жінці, важко було нас двох із сестрою ростити й навчати в університеті. Тож почала серйозно в'язати у 20 років. Я подумала, що можу краще виглядати, бути жіночнішою. І я собі сплела кофту. Спершу розпустила ту, яка мені не подобалася, її мені купила мама. І в період її відсутності (коли гостювала у своєї сестри в Прилуках), це все діло провернула, інакше вона б не дозволила мені таке витворити. Тож на вокзалі зустрічала маму в новій кофті, яку оздобила квітковою вишивкою. Гадаю, та кофта і зараз б непогано виглядала. Цікаво, що мама, не лише не сварилася, але й сказала, що їй подобається моя робота. Відтоді все почалося, в’язала усе, що хотіла, бо нитки були.

«Стаж на розмірі пенсії чомусь не відображається»

- Як опинилися в Чернівецькому міському палаці дітей та юнацтва?

- Насправді у мене багатий трудовий шлях. На Машзаводі працювала в парткомі. Потім – у Музеї під відкритим небом. Там мені подобалося їздити по селах і збирати експонати, я хотіла працювати у фондах, але мені як колишньому комсомольському працівнику, нав’язали суспільно-масовий відділ. Там мені було нецікаво. Пропаганда. Я це не люблю. Також працювала в Товаристві книголюбів, була така суспільна організація. Та навіть у дитячому садочку працювала рік. А до Міського палацу дітей та юнацтва потрапила досить випадково, коли мама однокласниці моєї доньки підказала, що є вакансія. В цьому палаці працюю понад 27 років. Загалом, якщо рахувати навчання в університеті, то маю 45 років стажу. Однак на розмірі пенсії це чомусь не відображається.

- Пані Тетяно, мабуть, виходити на пенсію страшно?

- Ні. Якщо вас ще тримають на роботі, то відчуваєте тільки подвійну оплату. А що буде далі, з теперішньою молоддю, я не знаю. Але особисто мені стало легше, тому що з’явилися додаткові гроші у вигляді пенсії. Але я як працювала, так і працюю, не збавляючи темпів. І, гадаю, сьогодні суто на свою скромну пенсію вижити нереально.

- Виходить, держава несправедлива до наших пенсіонерів?

- А держава ніколи не була справедливою. На то вона і держава. Я навіть не уявляю до кого справедлива держава. Може, десь у Швейцарії - так. А нам до цього ще знаєте як? Деградувати і деградувати (жартує, - авт.).

«Молоді раджу уже завести картку і відкладати собі гроші на старість»

- Скажіть, як пенсіонеру нині не потонути у безвиході, коли вижити хочеться, а розмір пенсії не дає?

- Навіть не знаю. Обов’язково потрібна допомога близьких. Може, десь і держави. Субсидія, до речі, відчувається, без неї довелося б божевільні гроші віддавати за комуналку. Але обов’язково потрібна допомога. Бо і на хліб уже не сядеш, 14 гривень вартує буханка. І стільки людей виїхало за кордон працювати. Це страшно, як раби. За ту зарплату виконують роботи за п’ятьох. І коли виїжджає молодь, це ж страждає Пенсійний фонд. І що це має бути у майбутньому, гадки не маю, тому молоді раджу уже завести картку і відкладати собі гроші на старість, як це роблять іноземці.

«Домашні улюбленці – собаки, це такі ліки від депресії, від всього! І це така дружба»

- Звідки старшим людям брати радість до життя, щоби у зародку прогнати депресивний настрій?

- Якщо з досвіду, то поруч має хтось бути. Обов’язково. Наприклад, моя мама. Їй 90 років, але вона ще має хорошу голову. Чому? Бо кросворди розгадує, також кожного дня граємо в ерудит. І мені інколи здається, що мій мозок трошки гірший, ніж у мами. Вона ще вишиває. Інакше кажучи, пенсіонер повинен мати якусь дуже до душі справу. Я схиляюся до творчої, але не всі люди мають здібності й талант. Однак треба знайти щось цікаве. Ось читала якось повчальну історію. Десь в Україні жіночка-пенсіонерка залишилася сама в трикімнатній квартирі. Син є, але він живе окремо. І уявляєте собі, як платити за ту квартиру? Може діти і допомагають, але вона про це не розповідала. Так-ось, вона знайшла ще двох таких пенсіонерок з квартирами. «Дівчатка» з’їхалися, а квартири поздавали, плюс мали пенсію. І дуже цікаво вийшло. Але ж уявіть собі – троє різних людей, три різних організми з болячками. Важко. Але я б так жила. Якби була сама. Я зараз з мамою. Ну ще добре завести тварин, але їх треба мати за що годувати. А якщо є собаки, то з ними треба гуляти. Знаєте, у мене завжди був собака, скільки себе пам’ятаю. Влітку о п’ятій годині – підйом, а взимку – о сьомій. І виходиш щоранку гуляти. А потім – хочеш, лягай знову, якщо заснеш. Хочеш – йди на роботу, або щось роби вдома. Але це такі ліки від депресії, від всього! І це така дружба! Але зараз не маю такого домашнього улюбленця, бо вже старенька і вигулювати собаку не можу, ноги болять.

Ольга ШУПЕНЯ