загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Дзєнь добрий! О зі буна! Мешканці цього хутора вважають себе прикладом того, як носії різних мов і традицій можуть жити без конфліктів

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Тут уже понад 100 років живуть гуралі - вихідці зі Словаччини та Польщі, а пліч-о-пліч з ними мешкають етнічні румуни та українці.

“Дзєнь добрий!” — кажуть одні селяни тут. “О зі буна!” — говорять інші. А ще тут чутно: “Добрий день!” Я — на хуторі Аршиця, що на Буковині. За 20 кілометрів звідси — Румунія. Хутір унікальний тим, що тут уже понад 100 років живуть гуралі — вихідці зі Словаччини та Польщі, які називають себе також гуцулами. А пліч-о-пліч з ними мешкають етнічні румуни та українці.

ЇХНЯ “ЦЕСТА”, АБО ХТО ТАКІ ГУРАЛІ?

На Аршиці чи не всі будиночки — невеликі, але охайні. Ворота до хат — відчинені. На подвір’ях — фруктові дерева, доглянуті присадибні ділянки. Пахне стиглою аличею та щойно скошеною травою. Неподалік від дороги на зеленому пагорбі пасуться корови та кози. Саме так я і уявляла справжнє європейське село. Але ще століття тому тут такого ошатного хутора не було.

“У 1910 році до Аршиці приїхали чотири родини гуралів із Румунії, — каже 71-річна Марія Маліцька, одна з тих, родичі якої заснували поселення гуралів. — Тут, де ми нині живемо, був ліс, яким володів один вельможа. Він продавав його за низькою ціною. Наші предки викупили угіддя, викорчували ліс, заснували поселення”.

Пані Марія приносить весільний фотоальбом. “Ми бережемо свої традиції, — каже. — Особливо яскраво гуралі гуляють весілля. Під час обряду батько й мати сідають на стільці, а перед собою ставлять відро з водою, на нього подушку. Молоді обходять три рази батьків, співаючи пісень. Потім діти беруть подушку й  стають на коліна, а батьки благословляють наречених”.

Не зраджують місцеві й традиційній кухні. Моя співрозмовниця розповідає про рецепт гуральського другого хліба. “Страва називається малай, — каже жінка. — Готується із кукурудзяної та манної крупи — її змішуємо з молоком та сметаною, формуємо тісто і випікаємо. Смакота!”

Ми з пані Марією спілкуємось українською. Втім гуралі в Аршиці зберегли свою унікальну мову. “Я іноді геть не розумію, що кажуть мої парафіяни, — каже отець Петро, настоятель місцевого костелу Івана Павла ІІ. Він нещодавно переїхав сюди зі Львова. — Ось, наприклад, “дорога” по-гуральськи — “цеста”.

“В ОДНУ НЕДІЛЮ ЙДЕМО ДО КОСТЕЛУ, А В ІНШУ — ДО ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ”

Зі священником Петром спілкуємось на подвір’ї костелу. Місцеві гуралі належать до Католицької церкви. А православні румуни, які живуть в Аршиці, мають свій храм на іншому боці села. “Нещодавно ми робили ремонт на території костелу. Багато православних із румунської громади прийшли мені допомогти. Таке у нас дружне село”, — каже священник.

Нещодавно ми робили ремонт на території костелу. Багато православних із румунської громади прийшли мені допомогти.

За кількасот метрів від храму на одному з пагорбів розташована невеличка будівля з написом “Ласкаво просимо!” — українською, румунською та польською (гуральська вважається діалектом цієї мови). Це — місцева школа.

23-річна Аліна Дрощак, яка тут вчителює, теж гуралька. “У мене в класі — частина дітей із гуральських сімей, частина — з румунських, — розповідає вона. — Деякі не знають української, тож вивчають її лише у школі”.

До класу заходить 36-річна Марта Коман. Уся її родина — із польських гуралів. А от чоловік — румун.

“Він ходить до православної церкви, а я — католичка, він говорить румунською, а я польською, — усміхається Марта. — Але живемо мирно: в одну неділю йдемо до костелу, а в іншу — до православної церкви”.

Нині в Аршиці багато змішаних шлюбів. “Гуралі, румуни та українці — всі живемо однією родиною, — каже Марія Маліцька. — Ось дивіться. За католицьким календарем часто буває, що гуралі вже мають свято, а румуни ще тримають піст. Тоді ми, запрошуючи в гості румунів, готуємо страви без м’яса та молочних продуктів: пісні голубці, вареники тощо. Але готуємо й такі наїдки, щоби ті, хто не тримає піст, могли почастуватись. А якщо у п’ятницю, коли католики тримають піст, хтось із наших друзів-румунів кличе на гостини, ми не відмовляємося. А цей день посту можемо пропустити або перенести на інший тиждень”.

“ЦЕ, НАПЕВНО, ВОЛЯ БОЖА, АБИ МИ ТУТ ЖИЛИ”

Тепер в Аршиці — приблизно 160 родин гуралів. З кожним роком представників цієї культури тут стає дедалі менше. Адже багато людей їдуть жити до Польщі чи Словаччини, звідки родом їхні родини.

“Люди шукають більших заробітків, кращого життя, — каже жінка. — Мені теж пропонували поїхати в Словаччину чи Польщу. Обіцяли хорошу роботу, житло. Але я відмовилася, бо понад усе люблю Аршицю. Це ж мої прадіди її заснували! Люди, які залишаються тут, бережуть свою культуру. Це, напевно, воля Божа — аби в Аршиці жили гуральські традиції.

Юлія Панаетова

Підписуйтесь на канал ВАПу у Telegram, на нашу сторінку у Facebook і дізнавайтесь новини першими.

Джерело:
До списку новин