Німецька організація DRA опублікувала результати анкетування жителів непідконтрольних районів Донбасу. Автори дослідження Чи потрібні ми Україні? опитали людей про вплив війни на їхнє життя і їхній погляд на можливість деокупації.
Як зазначають автори дослідження, для підготовки цієї публікації були проведені 35 інтерв'ю серед 19 чоловіків і 16 жінок.
«Вибірка опитування не є репрезентативною. Думки і цитати, представлені в цій публікації, не слід сприймати як повноцінне відображення громадської думки людей на НКПТ», — йдеться в тексті публікації.
Відзначається, що інтерв'ю проводилися в кінці 2018 року і в першому кварталі 2019 року. Наймолодшому респонденту було 16 років, а найстаршому — 67 років.
«Близько половини респондентів — випускники шкіл або студенти. Серед учасників опитування були представники сфери освіти, бізнесу, IT, два пенсіонери і кілька домогосподарок. Таким чином, ця нерепрезентативна вибірка може дати уявлення про погляди і думки з різних сфер життя», — пишуть автори дослідження.
Публікуємо 12 цитат жителів ОРДЛО, представлених у матеріалі.
З міркувань конфіденційності та з метою безпеки імена осіб, у яких беруть інтерв'ю в даній публікації, були змінені.
Крах усього життя
В Україні люди втрачають рідних і близьких не тільки через бойові дій, але й через дедалі більшу ментальну дистанцію між жителями самопроголошених «республік» і тими, хто знаходиться на підконтрольній Україні території. Найважче доводиться літнім людям, відзначається в дослідженні. Деякі з них несподівано виявилися відірвані від своїх близьких.
Валерія, 30 років
«Наші батьки, на порозі свого пенсійного віку, сприйняли конфлікт як крах усього життя. У нас є родичі в Україні, і мої батьки дуже сумують за ним, але поїхати до них виходить навіть не щороку. Зв’язок дорогий, іноді розмовляють по Skype, в основному, діляться скаргами і будують припущення, що буде далі, чи зможе наша „республіка“ (тут і далі в цитатах збережено термінологію респондента — прим. ред.) знову стати частиною України».
Карина, 27 років
«Через конфлікт моя старша сестра поїхала з сім'єю на підконтрольну Україні територію, і ми з нею не бачимося: я не можу їхати через блокпости за станом здоров’я, а вона не хоче їхати на нашу територію. Я не бачу, як ростуть мої племінники, а вона не бачить, як росте моя дочка. Мене дуже засмучує, що ми віддалилися одна від одної. Мама часто хворіє, і вся допомога їй по господарству тільки на мені. (…) Моя мама — людина далека від політики, і їй важко зрозуміти, чому так сталося, що старша дочка виїхала. Їй важко прийняти нинішній стан, вона дуже переживає і, я думаю, стреси підкосили її здоров’я. В Україні живуть її сестра і брат, але вона вже не може до них поїхати. Вона вважає, що Україна повинна бути єдиною».
Воєнні дії викликали шок
Багато хто з респондентів постійно поверталися до спогадів про початок війни. Незважаючи на те, що з громадянської точки зору важко визначити, хто несе відповідальність за обстріл території, деякі респонденти повідомили, що були свідками обстрілу з боку, контрольованого українською армією. Для декого цей досвід призвів до радикальної зміни їхніх політичних поглядів і відмови від української ідентичності.
Олександра, 29 років
«Воєнні дії викликали шок: по наших містах стріляла українська артилерія. Ми з жахом дивилися на розбиті будинки і плач людей. Я була в лікарні — бачила дітей в бинтах, один хлопчик, років 10-ти, був без ноги. Події 2014 року досі в моїй пам’яті. Напевно, це був найсильніший аргумент, щоб зрозуміти — простий народ Донбасу не потрібен Україні. Наймоторніші бізнесмени і чиновники швидко втекли до Києва, а ті, хто залишився, були кинуті напризволяще».
Валерія, 30 років
«У 2014-му я особисто бачила, як горів будинок на сусідній вулиці після обстрілу з боку Жданівки, де стояв український батальйон Донбас. Я стояла на алеї на кладовищі, де поховані діти, які загинули від обстрілу з літака. Ось це реальність».
«Ми могли бути разом»
Хоча достовірних даних про поточну економічну ситуацію в ОРДЛО немає, передбачувано, рівень безробіття там підвищився, йдеться в доповіді. Великі заводи, які були основою місцевої економіки (металургійні, хімічні, машинобудівні), або закрилися, або були змушені істотно скоротити обсяги виробництва.
Причин занепаду промисловості — воєнні дії, економічна блокада окупованих територій, введена урядом України в 2017 році, а також «націоналізація» промисловості і підприємств «владою», підтримуваною Росією.
Юлія, 31 рік
«Що стосується мене і чоловіка, то у нас життя сильно порушилося, ми живемо практично нарізно (чоловік Юлії поїхав на заробітки в РФ — прим. Ред). Спочатку думали, що ось-ось запрацює наша промисловість, він повернеться і все буде як раніше. Але тепер ми думаємо, що навряд чи конфлікт швидко закінчиться, і потрібно пристосовуватися до нового життя, а не жити ностальгічними надіями».
Андрій, 17 років
«Мій батько раніше працював на великому заводі, але після початку воєнних дій завод майже не працює. І він поїхав на заробітки в Росію. Платять добре, але він працює позмінно і рідко буває вдома. Ми з мамою його бачимо в основному по Скайпу. Багато чоловічої домашньої роботи тепер на мені. Сумуємо за ним дуже. Бабуся — батькова мама — часто плаче, адже він працює так далеко від дому, і навіть на свята рідко трапляється побачитися. Якби не війна, наша сім'я була б разом».
Кинуті урядом
У своїх відповідях люди посилалися на труднощі, з якими вони стикаються, намагаючись отримати доступ до українських державних послуг. Перетин лінії зіткнення є виснажливим. Люди скаржаться на відсутність інфраструктури, довгі години очікування з обох боків, обмеження на перевезення товарів.
Коли їм вдається виїхати на контрольовану урядом України територію для отримання послуг, вони часто стикаються з дискримінацією. Доступ до пенсії є одним з найбільш показових прикладів. Для тих, хто зареєстрований на території, що не контролюється урядом, право на пенсію все ще пов’язано з довідкою внутрішньо переміщеного особи, незважаючи на численні кампанії, що закликають забезпечити рівний доступ до пенсії для всіх громадян України.
Денис, 67 років
«Чому для того, щоб отримати чесно зароблену пенсію, я повинен стати фіктивним переселенцем? Давайте називати речі своїми іменами. Щоб позбавити нас приниження, в Пенсійному фонді можна було б створити окремий відділ, який буде вести облік пенсіонерів, які проживають в «ЛНР» і «ДНР». Щоб нас бачили на власні очі — ми і так приїжджаємо кожні два місяці в банк. Він державний, так само, як і Пенсійний фонд. Хіба не можна налагодити обмін інформацією? Це реальна справа, і все це можна зробити, тільки в Україні ніхто не хоче цим займатися, оскільки виглядає «непатріотично».
Олена, 21 рік
«Іноді дратують висловлювання „друзів“ з якогось далекого від політики приводу, але з їдкими коментарями про жителів Донбасу. Розумію, що вони — жертви пропаганди і намагаюся не відповідати».
Як було, вже не буде ніколи
Автори доповіді відзначають, що більшість респондентів думають про Україну як про щось з минулого. Вони кажуть: «Ми жили в Україні» або «Коли це була Україна». Можливість повернення в Україну звучить туманно, як і можливість об'єднання з Росією. В цілому респонденти говорили про майбутнє невизначено і неоднозначно.
Всі співрозмовники висловили змішані почуття щодо України. Ті, хто має міцні сімейні або будь-які інші зв’язки по інший бік лінії зіткнення, налаштовані більш позитивно. Ті, хто втратив близьких у воєнних діях, вважають українців головними винуватцями в цьому конфлікті. Майже всі респонденти вважають, що в сьогоднішній Україні домінує націоналізм. Багато відзначали дискримінаційне ставлення до людей з Донбасу.
Олександра, 29 років
«Звичайно, жити в невизнаній республіці складно. І багато людей відчувають ностальгію за більш спокійними часами в Україні, але всі ми розуміємо, що навіть якщо Донбас і повернеться, так як було, вже не буде ніколи».
Дарина, 16 років
«У нас був міський захід про дружбу народів Донбасу, і кожна школа мала розповісти на сцені про людей якоїсь національності, що проживає на Донбасі, адже у нас багатонаціональний край. Під час свята на сцені показували греків, азербайджанців, грузинів, росіян, але не було українців. Як розповіла моя подруга із сусідньої школи, саме їм потрібно було розповідати про українців. Але ніхто не захотів. Кілька дітей стали плакати — тому що на фронті загинули їхні батьки і брати, а у когось зруйнований будинок… Я думаю, пройде ще дуже багато часу, поки ситуація якось стабілізується. Звичайно, ми всі розуміємо, що українська мова і культура ні до чого, але саме українською мовою звучали погрози на адресу Донбасу. Тому досі, якщо хтось заговорить по-українськи в звичайному житті, на нього дивляться з упередженням».
Що може нас зблизити?
Під час опитування люди говорили про необхідність спілкуватися зі співвітчизниками. Існує загальне розуміння того, що оскільки вже шість років люди живуть в різних реаліях, діалог повинен початися якнайшвидше. Деякі висловлюють думку про те, що починати або розширювати спілкування і контакти необхідно, оскільки війна не триватиме вічно, і людям доведеться жити один з одним.
Багато хто згоден з тим, що існує безліч стереотипів і суперечливих уявлень про ситуації, які можна подолати лише поступово. У той же час, люди, що живуть на непідконтрольних територіях, поділилися відчуттям, що люди з інших куточків України не бажають розмовляти з ними на рівних.
Вадим, 51 рік
«Можна спілкуватися по інтернету, телефону або з'їздити в гості. Всі, хто їздить до рідні, безумовно, спілкується не тільки з ними, виникають спонтанні розмови: „Як ви там живете?“. На побутовому рівні людям цікаво. А ось на рівні політиків чи громадських діячів — всі шукають тільки погане. Якщо знайдуться такі команди людей, які відновлять нормальні відносини в громадянському суспільстві — буду тільки вітати. Зараз така ситуація, що одна і та ж проблема може по-різному сприйматися там і тут. Головне — не нав’язувати рішень, які суперечать переконанням. Інакше нічого не вийде».
Оксана, 22 роки
«Якщо їздити один до одного, теж є ризик. Якщо це робити занадто відкрито, у мене в Донецьку, наприклад, можуть запитати, навіщо я їздила слухати націоналістів. Може, тебе завербували? Ну а з України до нас ніхто взагалі не приїде — всі надто залякані „агресорами“ і „бойовиками“. Думаю, над людьми і тут, і там дуже тяжіють вироблені за п’ять років стереотипи. Їх ліквідація могла б стати актуальною».
Як стверджують автори в підсумку, дослідження показує, що розрив між людьми, що живуть по різні боки лінії фронту, збільшується. Люди досі багато думають про Україну і обговорюють її, але в основному з позиції сторонніх. Таке ментальне розділення стане серйозною проблемою, коли територія повернеться під контроль української влади.
Відзначається, що діалогові ініціативи самі собою не зможуть зняти всю напругу і розв’язати протиріччя, що вкорінюються. Однак для створення передумов майбутньої реінтеграції необхідні заходи на державному рівні, спрямовані на забезпечення діалогу і рівного доступу до прав і послуг всіх громадян України, де б вони не проживали.
Матеріал вийшов у межах збірника, підготовленого німецькою громадською організацією DRA eV (Берлін) в межах проєкту Діалог заради взаєморозуміння і справедливості: європейські НУО працюють разом для подолання конфлікту на Донбасі за фінансової підтримки Федерального Міністерства закордонних справ Німеччини.
Зміст матеріалів не обов’язково збігається з позицією Міністерства закордонних справ ФРН або DRA.
Підписуйтесь на канал ВАПу у Telegram, на нашу сторінку у Facebook і дізнавайтесь новини першими.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
