Чоловік, який запросив на вечерю увесь світ

Джим Гейнс - ікона свінгуючих шістдесятих, американець у Парижі, який прославився тим, що запрошував сотні тисяч незнайомців на вечерю до себе додому. Цього місяця він помер.

У лютому минулого року я здійснила свою останню поїздку за кордон перед локдауном. Я купила квиток в останню хвилину і стрибнула на Eurostar до Парижа під впливом раптового бажання повечеряти з другом. Джиму Гейнсу було за 80, його здоров'я погіршувалось, але я знала, що він буде мені радий. Джим завжди був радий гостям.

Мета цієї подорожі тепер видається суперечливою в епоху пандемії. Я була далеко не єдиною гостею його студії у 14 окрузі Парижа того дощового зимового вечора. Усередині люди товклися, плечем до плеча, у вузькій кухні. Незнайомці заводили розмови, гуртувалися, тримали їжу на паперових тарілках і тягнули руки, щоб наповнити свої келихи зі спільного паперового пакета з вином.

Понад 40 років Джим щонеділі відкривав свої двері для усіх охочих. Абсолютно будь-хто міг прийти на неформальну вечерю - все, що потрібно було зробити, це зателефонувати чи надіслати імейл, щоб він додав ваше ім'я до списку. Жодних запитань. Коли прийдете - покладіть пожертву в конверт.

Повітря гуло, коли люди різних національностей - місцеві жителі, іммігранти, мандрівники, - заповнювали невелике помешкання з відкритим плануванням. На плиті парувала каструля з ситною їжею, яку потім розливали по тарілках і виставляли на спільний стіл. Джима невипадково прозвали "хрещеним батьком соціальних мереж". Він почав об'єднувати незнайомців задовго до того, як це стало трендом у Кремнієвій долині.

Я познайомилася із Джимом, коли він був уже поважного віку, але все його життя було надзвичайним. Він народився у 1933 році в Луїзіані, а підлітком жив у Венесуелі. Він заснував центр альтернативної культури Arts Lab у Лондоні, де спілкувався з Девідом Боуї, Джоном Ленноном та Йоко Оно; заснував журналом про сексуальну свободу в Амстердамі, а згодом став викладачем сексуальної політики в Парижі, де він оселився 1969 року.

При цьому його часто вважали сином Шотландії - через той вплив, який мало його там перебування у 50-60-х роках. Він заснував в Единбурзі першу книгарню, що продавала книги у м'якій обкладинці, був співзасновником театру Traverse та допоміг розпочати фестиваль Fringe.

Коли Джим на початку цього місяця помер у віці 87 років, у некролозі Herald його назвали "неофіційним агентом покоління бітників у Шотландії".

Хоча багато шанованих людей, як правило, після досягнення успіху обирають спілкування у вузькому колі, Джим ніколи не припиняв тягнутися до нових людей. Вперше я дізналася про нього, коли несподівано отримала електронного листа у 2008 році.

Я написала статтю з Барселони - але не з відомої іспанської, а з тієї, що на узбережжі Венесуели, - і вона наштовхнула його на спогади. Його батько працював у нафтовому бізнесі й переїхав туди разом із сім'єю, коли Джим був підлітком.

Моя стаття розповідала про знайомства з людьми через вебсайт Couchsurfing, де місцеві жителі безкоштовно відкривали свої двері для незнайомців по всьому світу. Це було до того, як з'явився AirBnB, який монетизував цю ідею, і концепція некомерційного культурного обміну дуже подобалась Джиму.

"Коли повернетеся в Європу, приходьте вечеряти", - написав він і пообіцяв розповісти мені про свій власний проєкт подорожей, який, на його думку, міг мені сподобатися.

Заінтригована, незабаром після повернення я вирушила до Парижа. Я уявляла собі якусь закриту вечерю з культурною елітою, але те, що я побачила, більше нагадувало студентську вечірку - хоч із більш зрілими гостями і помірним вживанням алкоголю (Джим не пив, і його вечірки завершувалися суворо до 23:00).

Джим привітав мене, як стару подругу, і, поки ми балакали, дістав з полиці своєї вітальні книгу. "Люди для людей" - побачила я на обкладинці. Це був той проєкт, про який він хотів мені розповісти.

Він пояснив, що наприкінці 1980-х він заснував серію довідників для країн, що перебували за залізною завісою. Замість стандартних описів визначних пам'яток та списків готелів, їхній формат нагадував адресну книгу і містив контактні дані сотень людей у цій країні. Це був "каучсерфінг", але офлайн.

Книга, яку він мені дав, була присвячена Польщі. Мені вона сподобалась і я вирішила поїхати туди, щоб подивитися, чи учасники досі готові приймати випадкових гостей, враховуючи, що так багато всього змінилося.

Інформація про людей була розміщена в залежності від міста, де вони мешкали. Це були два-три рядки з їхньою адресою, датою народження, номером телефону та захопленнями. Завдяки Google та звичайній пошті мені вдалося зв'язатися з кількома з них. Більшість з них знали Джима або особисто, або через друзів. Усі мали приємні спогади про проєкт, і досі були готові виступити в ролі місцевих гідів, щоб показати мені своє місто.

У Гданську я запитала держслужбовицю Кристину Врублевську, чому вона вирішила взяти участь у проєкті. Вона розповіла, що працювала фіксером у ЗМІ, допомагаючи журналістам висвітлювати антикомуністичні страйки на корабельні.

"Вони [ЗМІ] шукали жінок з хустками на головах і коней з возами, тиражуючи одну й ту саму стару картинку. Я хотіла зустрічатися з людьми, щоб зруйнувати стереотипи і показати, що не всі образи у вас в голові відповідають реальності", - сказала вона.

"Мене здивувало, наскільки це було легко", - розповідав мені Джим. Він підготував путівники для Румунії, Чехословаччини, Угорщини, Балтії та Росії, в яких брали участь тисячі місцевих жителів.

"Деякі старші люди в Росії боялися потрапити до західного списку, тому що вважали, що так їх буде легше знайти та вивезти, - сказав він. - Але багато молодих людей хотіли потрапити до книги... Я отримував мішки пошти. Я впевнений, що місцевий листоноша дивувався, що відбувається".

Протягом багатьох років влада часто запитувала, що відбувається у Джима вдома. Зокрема тоді, коли він почав робити фальшиві паспорти. Це було ще в 1970-х роках, коли його надихнув американський мандрівник, який за 20 років до того відмовився від американського громадянства і створив власний "світовий паспорт".

Для Джима ненаціональні паспорти, здавалося, втілювали його ідеали миру та глобальної свободи. Тож він перетворив свій будинок на "посольство" і почав виготовляти світові паспорти для усіх, хто хотів. Документи були настільки переконливими, що деякі люди використовували їх для перетину кордонів.

"Послухайте, ви не можете цього робити. Ви маєте припинити робити паспорти", - казали роздратовані французькі поліцейські, стоячи біля його дверей. Але Джим продовжував - поки не опинився в суді. Хоча в підсумку його виправдали за звинуваченнями у шахрайстві та підробці, його визнали винним у "введенні громадськості в оману".

Джим завжди заперечував думку про те, що це було наївне починання, але, на думку деяких його друзів, він був дуже довірливий, і це призводило до фінансових помилок та юридичних проблем протягом багатьох років.

"Мені часто доводилося забороняти йому щось підписувати. Іноді він навіть цього не читав", - говорить його син Джеспер, який народився у шлюбі Джима з Вівекою Ройтерскйольд у 1960-х.

Джеспер виріс у Стокгольмі після їхнього розлучення, але відвідував Париж щоліта з 10 років.

"На кожному вільному шматку підлоги були матраци, скрізь спали люди, - каже він, згадуючи свої попередні візити. - Це було захопливо та весело, але іноді я відчував заздрість. Як і багато хто. Люди були дуже прихильні до нього. Люди хотіли мати на нього права, але це нікому не вдавалося".

Джеспер каже, що батько відкрив йому світ. Під час подорожей він широко користувався батьковими адресними книгами, і зараз разом із родиною живе в Бангкоку, де спробував відтворити недільні вечері свого батька. "Тільки на пів року... Це була велика робота".

Протягом 1990-х на паризьких вечерях ставало дедалі менше людей - мірою того, як покоління хіпі старішало. Але потім з'явилася нова хвиля молодших відвідувачів. Про Джима дізналися блогери.

"Інтернет одночасно і знищив, і врятував вечері, - говорить Шеймас Максвіні, близький друг, який десятиліттями допомагав організовувати недільні вечори.- Вони стали менш спонтанними, оскільки люди намагалися бронювати собі місце на шість місяців вперед - що було непоєднуваним із подорожами Джима, а також дратувало, оскільки ці люди часто не з'являлися. Але водночас ці статті в інтернеті оживили ідею. Був молодший натовп і новий імпульс".

На піку Джим приймав до 120 гостей, заповнюючи свою студію та задній двір. За оцінками, за ці роки його відвідали 150 000 людей.

"Двері завжди були відчинені, - говорить Аманда Морроу, австралійська журналістка, яка жила в Джима півтора року. - Це був постійний потік гостей - одні хотіли залишитися, а інші - просто привітатися. Джим не відмовляв нікому".

Єдине, що насправді засмучувало Джима, - це коли люди йшли, - каже Джеспер. - Йому було важко. Він не любив бути на самоті ... Хоча, на щастя, зазвичай з'являлася нова людина, яка його відволікала".

Під час мого останнього візиту до нього він виглядав кволим та знесиленим різними недугами, але він також випромінював задоволення і ніколи не втомлювався бути провідником людського спілкування.

"Мені було цікаво, коли ти повернешся", - сказав він мені з американським акцентом, якого він так ніколи і не втратив.

Це був чоловік, який проводив час з Ленноном і Боуї, який колись дружив із Сонею Орвелл і гуляв Парижем разом із Семюелем Беккетом. І все ж він змушував усіх почуватися особливими. Кожна людина мала значення.

"Це було схоже на фокус політика, але в нього це було природно", - говорить Шеймас.

Нещодавні коронавірусні обмеження суттєво вплинули на його графік, але його друзі кажуть, що пандемія не увігнала його у депресію. Він припускав, що зустрічі відновляться, і до того часу насолоджувався компанією обмеженого кола людей.

Він помер уві сні 6 січня, і його життя дуже влучно описують слова Джеспера: "Його метою від самого початку було перезнайомити увесь світ. І йому це майже вдалося".

Підписуйтесь на канал ВАПу у Telegram, на нашу сторінку у Facebook і дізнавайтесь новини першими