Лоботомія: історія суперечливої операції, яку вважали простішою за лікування зуба

Колись важкі психічні захворювання лікували операцією на мозку. Лоботомія стала однією з найвідоміших хірургічних процедур XX століття. Однак на думку знаменитого нейрохірурга Генрі Марша, який колись виконував її модифіковану версію, поділяти лікарів на героїв і лиходіїв - неправильно.

У це важко повірити сьогодні, але колись лоботомію вважали чудодійним засобом. Лікарі та засоби масової інформації описували її як "операцію - простішу за лікування зуба".

З початку 1940-х до кінця 1970-х років у Великій Британії зробили понад 20 тисяч лоботомій. Зазвичай їх проводили пацієнтам із шизофренією, важкою депресією або обсесивно-компульсивним розладом (ОКР), але у деяких випадках і людям з труднощами у навчанні або проблемами контролю агресії.

Полегшення симптомів після операції спостерігали лише у меншості людей, у багатьох же знижувалися когнітивні здібності, вони були не в змозі говорити, ходити або самостійно їсти.

Утім, медикам знадобилися роки, щоб усвідомити, що негативні наслідки операції переважають користь, а препарати, розроблені у 1950-х роках, є більш ефективними та набагато безпечнішими.

У кіно та літературі поблажливості до лікарів, які проводили лоботомії, не було. Численні фільми - від "Польоту над гніздом зозулі" та його торішнього спін-оффу "Сестра Ретчед" до екранізації п'єси "Раптом минулого літа" - зображували хірургів-садистів, які полюють на безпорадних пацієнтів і перетворюють їх на "овочі" з неживим поглядом.

Правда - складніша. Хірурги, які проводили лоботомію, часто були прогресивними реформаторами, які прагнули покращити життя своїх пацієнтів.

У 1940-х роках не було ефективних методів лікування важких психічних хвороб. Лікарі експериментували з інсуліновою шоковою терапією та електросудомною терапією, які мали невеликий успіх. Психіатричні клініки були наповнені пацієнтами, зокрема й контуженими солдатами, в яких не було надії ані вилікуватися, ані повернутися додому.

Саме тоді у 1935 році португальський невролог Антоніу Егаш Моніш розробив лоботомію - або лейкотомію, як він її називав.

Процедура передбачала свердління пари отворів у черепі, в які вставляли гострий інструмент і прогортали його кілька разів, щоб розірвати нейронні зв'язки між лобовими частками та рештою мозку.

"Ідея ґрунтувалася на жахливо грубому, спрощеному уявленні про мозок, що мозок був примітивним механізмом, в який можна безпечно втрутитися. Вважали, що думки обертаються кругообігом і, перервавши цей ланцюг, неприємні та нав'язливі думки можна зупинити", - пояснює нейрохірург і письменник Генрі Марш.

"Насправді мозок дуже складний, і ми ще дуже далекі від повного розуміння, як він взаємопов'язаний".

Моніш стверджував, що його перші 20 пацієнтів відчули значне поліпшення - і молодий американський невролог Вальтер Фрімен був вражений. Зі своїм колегою Джеймсом Воттсом він провів першу лоботомію у США в 1936 році. Наступного року газета New York Times назвала процедуру "новою операцією душі". Але шлях до неї був непростим.

Фрімен тоді працював у лікарні Св. Єлизавети у Вашингтоні в окрузі Колумбія, найбільшій психіатричній лікарні в країні. Він був приголомшений "марнотратством робочої сили жінок і чоловіків".

Він прагнув допомогти пацієнтам вийти з лікарні і поставив собі за мету зробити лоботомію швидшою та дешевшою.

У 1946 році він розробив "трансорбітальну лоботомію", за допомогою якої сталеві інструменти, схожі на ніж для колення льоду, забивали у мозок крізь тонкі кістки у задній частині очниць.

Час операції різко скоротився, пацієнтам не потрібна була анестезія - їх на короткий час позбавляли притомності за допомогою електрошоку.

Під час довгих літніх канікул Фрімен їздив Америкою, проводячи свої "лоботомії ножем для колення льоду". Іноді він брав із собою своїх дітей.

Хоча спочатку лоботомію вважали останньою мірою, коли всі інші методи не допомогли, Фрімен почав просувати процедуру як звичайний метод лікування будь-яких розладів, від серйозних психічних захворювань до постнатальної депресії, сильних головних болів, хронічного болю, нервового розладу, безсоння та поведінкових труднощів.

Багато пацієнтів та їхні сім'ї були вдячні Фрімену. Він зберігав скриньки з подяками та різдвяними листівками, які вони йому надсилали. Втім, в інших випадках результати були катастрофічними.

Серед пацієнтів Фрімена була і Розмарі Кеннеді, сестра майбутнього президента США Джона Кеннеді. Після лоботомії в 23 роки у неї почалося нетримання і розлади мовлення.

Протягом своєї кар'єри Фрімен зробив операцію 3500 пацієнтам, серед яких було 19 дітей. Наймолодшим з них було лише чотири роки.

Британський колега Фрімена, нейрохірург сер Вайлі Маккіссок зробив власну версію лоботомії приблизно трьом тисячам пацієнтів.

"Це не трудомістка операція. Компетентна команда добре організованої психіатричної лікарні може зробити чотири такі операції за дві-дві з половиною години", - хвалився лікар.

"Фактично двосторонню префронтальну лейкотомію кваліфікований нейрохірург може зробити за шість хвилин, процедура мало коли триває понад 10 хвилин".

Завдяки саме Маккіссоку у Великій Британії було зроблено більше лоботомій на душу населення, ніж у США.

Коли Генрі Марш вчився на медичному факультеті у 1970-х, він влаштувався на роботу медбратом у психіатричну лікарню. Майбутній хірург працював у палаті, де "залишалися помирати пацієнти в особливо важких станах".

Там він на власні очі побачив руйнівні наслідки лоботомії. "Мені було боляче спостерігати, що ці пацієнти не отримували відповідного супроводу. Пацієнти у найважчому стані, апатичні, скалічені, були саме ті, кому зробили лоботомію".

Їх всіх прооперував Маккіссок та його помічники.

Коли Марш отримав диплом нейрохірурга, лоботомію у дещо зміненому вигляді все ще проводили, тепер її називали лімбічна лейкотомія.

За словами Марша, це була "мікроскопічна, більш вишукана процедура у порівнянні з колишньою лоботомією".

Він сам робив цю операцію десяткам пацієнтів із важкою формою ОКР до 1990 року.

"Усі вони мали суїцидальні нахили, їм не допомогли інші методи лікування, тому я не відчував особливої тривоги з приводу операції, але я волів би не робити її", - зазначає лікар.

"Я не стежив за пацієнтами пізніше, я виконував тільки технічну роботу. А колеги психіатри запевняли, що операції пройшли успішно".

Я запитую його, як він зараз ставиться до цих операцій. "Мені не подобалося їх робити, і я радо відмовився від практики після того, як став консультантом".

На початку 1960-х років у Великій Британії щороку проводили близько 500 лоботомій, на піку популярності операції - їх було 1500. До середини 1970-х років кількість лоботомій зменшилася приблизно до 100-150 на рік. Процедури робили із усе меншими отворами і точнішим втручанням.

Після запровадження Закону про психічне здоров'я у 1983 році контроль у цій галузі медицини посилився. Сьогодні психохірургічні операції майже ніколи не проводять.

Говард Даллі, якому у віці 12 років Вальтер Фрімен зробив лоботомію, каже, що намагається не думати про те, яким би могло бути його життя, якби не операція. Він боїться розлютитися.

"Я намагався зібрати своє життя по шматочках. Це зайняло багато часу", - розповідає чоловік.

"У молодості я потрапив у великі неприємності - наркотики, алкоголь та злочинна діяльність, я намагався заробити на життя крадіжками. Це дуже важко зробити".

На думку Даллі, операцію йому зробили через зіткнення з мачухою. Лоботомія позначилася на всіх сферах його життя.

"Ви не можете підійти до людей і сказати: "Привіт, а мені робили лоботомію", вони просто не будуть спілкуватися з тобою", - каже він.

Він пам'ятає операцію у найдрібніших деталях 60 років потому.

"Вони відкрили мені око, пробили у кутку цим інструментом і прокрутили його кілька разів", - розповідає чоловік.

"Це ж божевілля. Адже йдеться про мозок. Хіба тут не потрібна максимальна точність?"

Лоботомію критикували від самого початку. Хор її супротивників значно посилився, коли виявлялися негативні наслідки операції.

Вальтер Фрімен спочатку стверджував, що 85 зі 100 його операцій були успішними, однак згодом виявили, що рівень смертності в нього становив 15%. А коли почали вивчати довгострокові наслідки, виявили, що лише у третини пацієнтів було певне поліпшення стану, тоді як у іншої третини стан дуже погіршувався.

Один колишній захисник операції в Америці згодом заявив: "Лоботомія насправді була не більш акуратною, ніж постріл у голову".

15 років тому група лікарів та жертв лоботомії разом зі своїми сім'ями звернулися до Нобелівського комітету з проханням позбавити премії Антоніу Егаша Моніша, який отримав її у 1949 році за розробку лоботомії.

Їм відмовили, оскільки в статуті Нобелівського фонду зазначено, що нагороду не можна скасувати.

Озираючись назад, як ми повинні ставитися до лікарів, які проводили цю найсуперечливішу медичну процедуру?

"Ділити лікарів на героїв і лиходіїв - неправильно. В нас усіх вони поєднуються. Ми є продуктом свого часу, своєї культури, своєї освіти", - зазначає Генрі Марш.

"Покоління хірургів, які вчили мене, звичайно, не мали божественної влади, але вони мали величезний авторитет, їх ніхто не допитував і не піддавав сумніву їхні дії. Серед них було багато дуже порядних людей, але їх зіпсувала ця влада, вона зробила їх трохи монстрами".

Підписуйтесь на канал ВАПу у Telegram, на нашу сторінку у Facebook і дізнавайтесь новини першими