Гідність пацієнтів чи гідність медиків – що важливіше?

Людний коридор обласного онкологічного диспансеру.

Посеред коридору стоїть жінка у спідній білизні. ЇЇ одяг акуратно складений на стільці поруч.

Інші відвідувачі з цікавістю спостерігають за жінкою. Хтось відводить очі, хтось розглядає нахабно.

Сама вона не знає де подітися від сорому.

Раптом відкриваються двері кабінету УЗД і з нього виходить інша жінка в білизні та починає поспіхом одягатися, а наша знайома – швидко зникає за дверима кабінету.

Що тут відбувається?

Звичайний робочий день в онкодиспансері, де жінок змушують заходити у кабінет одразу роздягненими – начебто для економії часу. А от про роздягальню для них – ніхто не подбав.

В палату травматологічного відділення районної лікарні, де лежать чотири пацієнтки, ми з колегою попросилися для того, щоб поговорити про гідність і який сенс українські пацієнти вкладають у це поняття.

На наше перше запитання про те, що для цих пацієнток означає "гідність", гарна жінка після складної операції на переломаній кінцівці тут же відповідає: "Гідність – це не почувати себе приниженим, залежним. Залежним від унітазу, від допомоги сторонніх, від всяких дрібниць".

Не перериваючись, пацієнтка починає хвалити лікарів та інших працівників відділення і скаржитись на низьку зарплату молодших медичних працівників:

"І ще хочу сказати про нянечок – найбрудніша праця. Не кожен це витримає. Я б платила їм хоча б по 10 тисяч (гривень) в місяць". 

Це вперше за три місяці наших розмов про гідність пацієнтів співрозмовник так блискавично ставить себе на місце інших і так влучно описує аморфне поняття гідності.

Щоправда, до цього моменту ми спілкувались тільки з медиками і такі розмови про гідність пацієнтів з ними не завжди йшли гладко.

У всіх трьох районних лікарнях з трьох різних областей, з якими ми працюємо, медики швидко переводять розмову на гідність медичного працівника.

Це й не дивно. Українська медицина, яка після розвалу Радянського союзу виживала всупереч недалекоглядному державному управлінню, а не розвивалась завдяки систематичній державній політиці, стала однією з найбільш реформованих сфер після Революції Гідності. 

Стрімкі реформи фінансування і організації послуг внесли безліч змін у звичне існування лікарень і їхнього персоналу, а період адаптації до цих змін ще триває.

І хоча лікарні стали автономнішими, отримали більше свободи у веденні господарської діяльності і можуть вільніше будувати кадрову політику, зміни все одно даються важко.

Це зрозуміло, адже не тільки українські медики не люблять змін – змін не любить ніхто.

Еволюційна психологія пояснює це особливістю розвитку людини. Для первісних людей зміни, які ставалися у звичному більш-менш комфортному існуванні, означали ризик для виживання.

Тому генетично ми усі емоційно реагуємо на зміни і важко до них адаптуємося, незважаючи на те, що зміни – це єдина константа у нашому теперішньому світі.

На жаль, найчастіше страждають від цього пацієнти. Адже працівники комунальних медичних закладів намагаються "захистити" свій крихкий світ і компенсують зовнішню невизначеність жорсткими і негнучкими внутрішньолікарняними практиками.Для медиків зміни останніх років – це стрес. Багато хто з медичних працівників не відчуває себе залученими до формування державної політики у сфері охорони здоров’я, не знає, на що очікувати і, навчений гірким досвідом минулого, не вірить у позитивний результат реформи.

Але медичні працівники можуть адаптуватись до нових умов і багато хто це вже робить, поєднуючи роботу в комунальних і приватних закладах.

Один з лікарів під час зустрічі зізнався, що коли він веде прийом у приватній лікарні він зовсім по-іншому ставиться до пацієнтів.

Проте з комунальних закладів ми досі чуємо шокуючі історії про порушення принципів гідного ставлення та медичної етики, такі як на початку цієї статті, і багато інших: