«Там ти загинув — везуть героя. А живий — кому ти тут треба?» Як в Україні лікуються ветерани з інвалідністю

Безкоштовні ліки та посвідки до санаторіїв, позачергове обслуговування в лікарнях та першочергова госпіталізація, щорічні обстеження в лікарів-спеціалістів та безоплатна медична допомога в медзакладах Міноборони, СБУ тощо. Все це обіцяє ветеранам з інвалідністю закон про їхні соціальні гарантії. Чи насправді дбає держава про тих, хто віддав за неї своє здоров’я, — читайте в матеріалі hromadske.

Валерій Гонта, 39 років

«Там ти загинув — везуть героя. Помпезна музика, тра-ля-ля, прапор тобі красивий, пам’ятник дорогий, до речі. А живий — кому ти тут треба? Тобі ж треба платити, ти ж можеш приходити й мізки їм випарювати», — говорить ветеран Валерій Гонта. 

У дитинстві він хворів на бронхіальну астму. Через це, каже, не служив в армії. Коли почалися бойові дії на Донбасі, пішов у військкомат, але там його теж не прийняли через стан здоров'я. Тоді він пішов до «Правого сектору» й у липні 2014 року опинився на війні. В окопи вперше потрапив у свій день народження.

На лобовому вікні машини тріпотить червоно-чорний прапорець, зусібіч довкола — волинські ліси. Гонта везе нас до урочища Вовчак — місця, де, як вважається, зародилась Українська повстанська армія. У 1940-х роках тут ховалась одна з перших її баз — «Січ» — допоки радянська влада не зрівняла все село із землею. Ці місця — за 45 кілометрів від Ковеля, де живе ветеран. 

Дорогою заїжджаємо в магазин по воду. Ветеран розповідає, що під час служби в Донецькому аеропорті часто й довго доводилося сидіти без води, і що він досі тривожиться, якщо поруч немає пляшки: «Спрага — це на все життя». Не кращі спогади й про їжу: від сухпайків вивертало шлунок та випадали зуби, через голод іноді було важко підняти автомат, в аеропорту схуд на 23 кілограми. Рятували лише посилки від волонтерів — каже, вони були як сонце зимою. 

Згодом Гонта перейшов до 54-ї бригади ЗСУ — там було стабільніше. Каже, на його проблеми зі здоров’ям заплющили очі через неукомплектованість батальйонів. Після боїв на Світлодарській дузі наприкінці 2016 року Валерій остаточно повернувся додому. Без тяжких поранень, але з тяжкою контузією.

«Окопне життя забирає дуже багато здоров’я. Ми й половину того не знали, а через деякий час воно виходить. Тим паче, що контузії, — ми ж їх не реєстрували. А їх було безліч. Походиш пів дня, погуде голова. Якби одразу лікували, то, може, воно щось би й дало. А зараз такі наслідки — і глухота, й головні болі», — розповідає Гонта.

Спочатку він помітив, що перестав чути рацію. Коли повернувся додому, звертався до лікарів, проте вони, каже, або лікували, не визначивши причину глухоти, або намагалися витягти якнайбільше грошей. Від військових госпіталів користі теж було мало: там могли запропонувати хіба піґулку від головного болю, масаж або крапельницю. Одного разу потрапив до санаторію: «Дають якусь таку совдепію. Витримав два дні в тому пиловідстійнику. Виходиш надвір — все засране кругом, у їдальні все з черв’яками. Ну як таке їсти?»

Урешті слух погіршився ще більше, зараз Гонта не чує ні швидкого мовлення, ні писку, ні шепоту. Крім того, почали боліти очі, стало важко сконцентруватися. Ускладнила ситуацію й уроджена аномалія Кімерлі — вада шийного хребця, за якої він перетискає артерію. Це призводить зокрема до шуму у вухах, потемніння в очах та запаморочення. Нещодавно Гонта знову почав лікування, гроші на обстеження зібрали люди, а слухові апарати пообіцяла оплатити міська рада. Відновити слух повністю вже нереально, бо нерви занадто атрофовані, а хірургічне втручання може призвести до повної втрати слуху.

«Кажуть, от треба добиватися цього, а як добиватися? Якщо про Ковель і Луцьк казати, хочеться, щоб була якась ветеранська рада, якийсь перший чи другий заступник у справах ветеранів, щоб він вислухав нас, — у нас такого немає», — додає він.

До війни Гонта працював електромонтажником, мав невеликий магазин «Пан електрик». Однак із правлінням Януковича, а згодом після Революції Гідності, каже він, людей поменшало й стало тяжче платити за оренду. «Потім почав більше цікавитися політичним життям, побачив несправедливість. І щойно перші танки заїхали в Донецьк, я вивіз весь свій товар додому й магазинчика продав. Половину грошей залишив жінці, а на половину купив форму й таке інше. Жінка не пускала. Сказав, що їду на рибалку — і поїхав», — згадує ветеран.

Зараз він отримує пенсію за інвалідністю 2 групи. Каже, щоб оформити її, збирав папери пів року — бюрократія. Роботу шукав і через біржу, і самостійно, але марно. Каже, або пропонували щось кримінальне, наприклад, копати бурштин, або не брали через проблеми зі слухом чи упередження, що в нього як у ветерана «зірве дах». Зазвичай Валерій допомагає дружині — вона продає на базарі власну випічку. Каже, поки базар не закрили на локдаун, на життя більш-менш вистачало.

«Дуже вдячний людям. І зараз потрошечки мені допомагають. Бачите як, у мене двоє дітей, треба ж жити, треба їсти купляти, і те, і те. А ми зараз економимо на всьому», — розповідає Гонта. Його старший син цьогоріч закінчує школу. Хоче вступати на програміста.

Святослав-Андрій Грушевський, 52 роки

«У мене на збори було 5-10 хвилин. Я взяв паспорт, військовий квиток, 125 гривень, прапор — і вибіг на трасу ловити автобус батальйону, який саме мав їхати. І, по суті, волонтери нас одягнули, взули, починаючи від, вибачте, трусів, шкарпеток. Форма — все на волонтерах. І потім всі лікування теж», — розповідає 52-річний ветеран Святослав-Андрій Грушевський.

Ми йдемо островом Хортиця в Запоріжжі — ще одне історичне місце, пов’язане з українським воїнством. У 16-18 століттях тут розташовувався осередок козацького війська — Запорізька Січ. Грушевський вказує на високу щоглу, на якій тріпотить український прапор. Каже, коли уявив, що тут може висіти російський триколор, тоді й вирішив їхати на війну. І вже наприкінці травня опинився в добробаті «Донбас».

Поранення отримав 19 серпня, під час зачистки Іловайська. Перша куля влучила в ступню, друга роздробила голівку плечового суглоба та пробила легеню. Згадує, що не міг ані піднятися, ані перевернутися, стікав кров’ю й уже попрощався подумки із сином. Проте побратими витягли. Відвезли до міської лікарні в Дніпрі. Після операції й тижня в реанімації перевезли ближче до дому, в запорізьку лікарню. Була ще одна операція, але вона, каже Грушевський, радше скалічила, ніж допомогла. 

Потім почав лікуватись у Києві. Після видалення голівки суглоба лікарі пропонували два варіанти. Перший — артродез, зрощення кістки лопатко-плечового суглоба, завдяки чому можна було б більш-менш водити рукою. Другий — вирощування кістки методом стовбурових клітин. Грушевський обрав його. Загалом витримав близько 10 операцій, усі — коштом волонтерів. Приватній клініці, в якій обіцяли виростити кістку, благодійний фонд People’s Project заплатив близько 700 тисяч гривень — астрономічну суму, як каже ветеран. Проте очікуваного результату це не дало. Каже, матриця, яку поставив професор, не приживається, організм бореться з нею досі. Через це, припускає Грушевський, у нього почалися проблеми з тиском, безсоння, він став кволим. Шкодує, що відмовився від артродезу у 2014 році. Тоді, каже, пропонували навіть зробити його у Великій Британії, а зараз пропонують хіба що зняти пластину в Харкові.

«6,5 років минуло після поранення, а в мене рука не зафіксована, просто бовтається, висить невідомо на чому. З одного боку, я вже так деколи, знаєте, на нервах думаю: та вже хай би цієї руки не було б. А з іншого боку, шкода, тому що пальці ж працюють, — каже Грушевський. — Я розумію, що я на турнік не зведуся, ну але хоча б прив'язати руку, щоб вона висіла самостійно нормально».

Також після поранень у нього почалися проблеми з кровообігом у голові, розповідає ветеран, тому раз на пів року він проходить курс уколів. Частину ліків на це виділяли безоплатно, частину докуповував сам — лікар підказував, які ефективніші. У 2020 році через коронавірус вирішив не лягати до стаціонару, робив уколи вдома самостійно. Ліки обійшлися у близько 2 тисячі гривень, але ці витрати пообіцяли компенсувати. Також минулого року він потрапив на психологічну реабілітацію в Одеській області, однак каже, що жодної реабілітації чи процедур там не було: «Один позитив, що море, сонце, шторм, вітер. Відпочинок від дому, від цієї буденності… Але ніхто нічим там не займався. Я вам чесно кажу, багато хто з хлопців просто пиячив».

За фахом Грушевський — учитель географії, проте в школі не працює давно. Пробував себе й журналістом на запорізькому телебаченні, й електромонтером. Упродовж останніх 11 років перед війною мав власний бізнес — робив меблі на замовлення. Після поранень думав, що швидко підлікується та знову повернеться на війну. Проте за пів року зрозумів, що вже не зможе. Думав піти кудись працювати сторожем, проте каже, що іноді слабкість така, що важко навіть приготувати їсти. Живе на пенсію з інвалідності — говорить, син уже дорослий, заробляє сам, тож на себе одного цих виплат вистачає. 

«Волонтерський рух доцільний і потрібен був, і щиро дякую всім волонтерам. Це на початку отого екстремального 2014 року, ще б хай 2015-го. А далі — це вже проблеми держави, уряду. Це уряд має займатися цими питаннями. Якщо законом передбачене санаторне лікування, отже, має бути санаторне лікування. Якщо ліки безоплатними мають бути, отже, мають бути безоплатні, а не так, що уколи якісь — аби дешевше прокололи. А хочеш, щоб був ефект, то йди купуй», — каже ветеран.

Сергій Цесельський, 55 років

55-річний Сергій Цесельський із Запоріжжя — теж ветеран батальйону «Донбас». Він пішов туди в травні 2014 року, брав участь у боях під Іловайськом. Каже, бойових травм не отримав, проте контузії після зеленого коридору були практично в усіх, хоча половина людей спершу й не надавали цьому значення. 

«Вона ж виявляється не одразу. За рік, у когось за два роки починаються такі головні болі, що люди навіть застрелюються від цього. Такі випадки в нас теж були. І що погано — постфактум взагалі нічого не можна довести. За їхніми канонами, треба було одразу, як вибрався з цього пекла, бігти робити МРТ, КТ та інші процедури, щоб потім довести, що твоя контузія пов’язана з бойовими діями», — каже Цесельський. 

Коли він приїхав додому у відпустку після нового 2015 року, у нього стався інфаркт. Каже, швидка одразу відвезла його до кардіоцентру, де йому зробили тромболізис — розчинили тромби, ввівши в кров’яну систему спеціальний фермент. Таку процедуру важливо зробити вчасно, протягом близько 30 хвилин після нападу. Цесельський каже, зробили все добре, і це дуже допомогло. 

«Коштовні ліки такі, що я б навіть не потягнув. Одна пляшечка близько 20 тисяч гривень коштувала. Це вони безоплатно зробили. Не хотіли спочатку; казали, мовляв, хто за це буде платити? Але бригада швидкої, яка мене привезла, дуже на них накричала, ногами тупала, сказала: «Він щойно з війни, з батальйону “Донбас”». Ті відразу: “Все-все-все”», — розповідає Цесельський. 

За кілька днів йому зробили коронарографію — дослідили ураження серцевих артерій — і визначили, що треба робити операцію. На той час у Цесельського були лише папери від військової частини, що він перебував у зоні бойових дій, але посвідчення учасника бойових дій він не мав, тому на безоплатне лікування не сподівався. 

«30 тисяч гривень операція коштувала, в мене таких грошей не було. З половиною хлопці наші допомогли, половину брат мій дав. Можна сказати, волонтери», — каже Цесельський. 

На війну він уже не повернувся. Раніше займався столярними виробами. Зараз працює охоронцем у школі та отримує пенсію за інвалідністю 2 групи внаслідок війни — каже, її дали через те, що інфаркт стався під час служби в зоні бойових дій. 

Двічі на рік він мав би проходити реабілітацію, проте зробити це вдається лише раз на рік, і то за домовленістю через знайомого, розповідає чоловік. За його словами, госпітальне відділення Запорізької обласної лікарні для учасників війни закрилося, госпіталь для ветеранів за містом — теж, тому доводиться їздити в реабілітаційний центр аж біля Переяслава-Хмельницького. Там, каже, все подобається — і ставлення, і лікування. Однак препарати, які потрібно вживати щодня, купує власним коштом. У переліку тих, які надають безоплатно, потрібних йому немає.

Хто врятує ветеранів

Київ, Музейний провулок 12. Непомітна цегляна будівля, увагу від якої відвертає розташований попереду Національний художній музей України. Тут, поруч із кількома офісами та приймальнями, розташоване Міністерство у справах ветеранів. Однак багато хто з них про це не знає. Більш того, багато хто навіть не знає, що така установа взагалі існує, зізнається заступник міністра Ігор Безкаравайний. Він сам ветеран ЗСУ. Після поранення у 2015 році й ампутації нижньої частини лівої ноги пересувається завдяки протезу. 

Це міністерство доволі молоде, його створили наприкінці 2018 року, реорганізувавши відповідну Державну службу. Відділи є в кожній області, однак наразі вони заповнені працівниками не повністю, каже заступник міністра. Проте, щоб подати заяву, наприклад, на матеріальну допомогу на лікування, звертатися до відділів не обов’язково. Все можна зробити дистанційно, зокрема через чат-боти в Telegram та Viber. Безкаравайний каже, що в середньому отримує 5-6 звернень щомісяця. Свого ресурсу для розв'язання таких проблем міністерство не має, тож шукає допомоги в місцевих адміністрацій, народних депутатів та благодійних фондів. Заступник міністра зізнається, що виходить не завжди. 

«Як оплатити коштовну операцію, де знайти ліки, які не зареєстровані в Україні, — це проблема не лише ветеранів, це проблема загалом системи охорони здоров’я, — каже Безкаравайний. — Я можу наводити приклади, коли волонтери збирають гроші на якісь дорогі операції дітям. Або коли хтось стоїть у черзі для пересадки органів і черга не настає. Казати, що ветерани більше страждають... Можливо, так, тому що це несправедливо. Ветерани віддали здоров’я на захист батьківщини, на захист держави, а держава не може забезпечити їхні базові потреби».

У Законі про фінансові гарантії медобслуговування населення ветерани не виокремлені в певну категорію з власними потребами. Тож оскільки людей із проблемами внаслідок контузій значно менше, ніж людей із серцево-судинними захворюваннями, саме такі є пріоритетом держави й більшість коштів спрямовують саме на їхнє лікування та профілактику, пояснює Безкаравайний. За його словами, Закон про соцзахист ветеранів обіцяє учасникам бойових дій більшу увагу, але це суперечить із вищезгаданим законом і фактично не працює. У планах міністерства — створити реєстр, щоб розуміти, скільки нині є ветеранів, де та яким коштом вони лікуються, і синхронізувати його із загальним реєстром пацієнтів Нацслужби здоров’я. А також узгодити два закони з МОЗ, що Мінветеранів уже намагалося зробити, проте через коронавірус це знову було не на часі.

Підписуйтесь на канал ВАПу у Telegram, на нашу сторінку у Facebook і дізнавайтесь новини першими