“Синдром відкладеного життя” – страшна недуга, подолати яку вдається не кожному…

У мами в серванті жив кришталь. Салатниці, фруктовниці, вази та бокали. Все громіздке, непрактичне. І ще фарфор. Гарний, з переливчастим малюнком квітів і метеликів. Набір з 12 тарілок, чайних пар, і страв під гаряче. Мама купувала його ще в радянські часи, і ходила кудись вночі з номером 28 на руці. Вона називала це: “урвати”. Коли у нас бували гості, я стелила на стіл білу скатертину. Скатертина просила ошатної порцеляни.

– Мам, можна?

– Не треба, це для гостей.

– Так у нас же гості!

– Та які це гості! Сусіди та баба Поліна…

Я зрозуміла: щоб фарфор вийшов із серванта, треба, щоб англійська королева кинула Лондон і заглянула в наш спальний район, в гості до мами. Раніше так було прийнято: купити і чекати, коли почнеться справжнє життя. А те, яке вже сьогодні – не рахується. Що це за життя таке? Суцільне подолання. Мало грошей, мало радості, багато проблем. Справжнє життя почнеться потім. Прямо раз – і почнеться. І в цей день ми будемо їсти суп з кришталевої миски і пити чай з порцелянових чашок.

Але не сьогодні.

Коли мама захворіла, вона майже не виходила з дому. Пересувалася на інвалідному візку, ходила з милицями, тримаючись за руку супроводжуючого.

– Відвези мене на ринок, – попросила мама одного разу.

– А що тобі треба?

Останні роки одяг мамі купувала я, і завжди вгадувала. Хоча і не дуже любила шопінг для неї: у нас були різні смаки. І те, що не подобалося мені – напевно подобалося мамі. Тому це був такий антишоппінг – треба було вибрати те, що ніколи не купила б собі – і саме ці обновки приводили маму в захват.

– Мені білизну треба нову, я схудла.

У мами хороша, але складна фігура, невеликі стегна і великі груди, підібрати білизну на око неможливо. У підсумку ми поїхали в магазин. Він був в тц, при вході, на першому поверсі. Від машини, припаркованої біля входу, до магазину ми йшли хвилин сорок. Мама з важкістю переставляла хворі ноги. Прийшли. Вибрали. Приміряли.

– Тут дуже дорого і не можна торгуватися, – сказала мама. – Підемо ще кудись.

– Купи тут, я ж плачу, – кажу я. – Це єдиний магазин твоєї крокової доступності.

Мама зрозуміла, що я права, не стала сперечатися. Мама вибрала білизну.

– Скільки коштує?

– Не важливо, – кажу я.

– Важливо. Я повинна знати.

Мама фанат контролю. Їй важливо, щоб це вона прийняла рішення про покупку.

– П’ятсот, – каже продавець.

– П’ятсот за труси?????

– Це комплект з нової колекції.

– Та яка різниця, все рівно під одягом!!!! – мама була обуреною.

Я з усіх сил підморгую продавцеві, показую пантоміму, мовляв, збреши.

– Ой, – каже дівчинка-продавець, дивлячись на мене. – Я зайвий нуль додала. П’ятдесят гривень коштує комплект.

– То то же! І 50 забагато, але ми просто втомилися… Може, скинете ще пару гривень?

– Мамо, це магазин, – втручаюся я. – Тут фіксовані ціни. Це не ринок.

Я плачу з карти, щоб мама не бачила купюр. Тут же зминаю чек, щоб зайвий нуль не потрапив їй на очі. Забираємо покупки. Йдемо до машини.

– Хороший комплект. Ошатний. Я спеціально сказала, що не подобається, щоб інтерес не показувати. А раптом би скинули нам щось. Ніколи не показуй продавцеві, що річ тобі сподобалася. Інакше, ти на гачку.

– Добре, – кажу я.

– І завжди торгуйся. А раптом скинуть?

– Добре.

Я все життя отримую поради, які не застосовуються в моєму світі. Я називаю їх пейджери. Ніби як вони є, але в століття мобільних вже не треба.

Одного разу мамі подзвонили в двері. Вона довго-довго йшла до дверей. Але за дверима стояв терплячий і усміхнений молодий хлопець. Він продавав набір ножів. Мама його впустила, не замислюючись. Неходяча пенсіонерка впустила в квартиру широкоплечого молодого мужика з ножами. Без коментарів. Хлопець розповідав мамі про сталь, про те, як ніж може розрізати носовичок, підкинутий вгору, на льоту.

– А я без чоловіка живу, в будинку ніколи немає наточених ножів, – поскаржилася мама.

Проявила інтерес. Хоча сама вчила не проявляти. Це було маленьке шоу. У житті моєї мами було мало шоу. Тобто багато, але тільки в телевізорі. А тут – наяву. Хлопець не продавав ножі. Він продавав шоу. І продав. Хлопець оголосив ціну. Зазвичай цей набір коштує п’ять тисяч, але сьогодні лише 2,5. І ще в подарунок кулінарна книга. “Ну треба ж! Ще й кулінарна книга!” – подумала мама, яка ні разу в житті не готувала за рецептом: вона відчувала продукт і знала, що і за чим треба додавати в суп. Мама зрозуміла: ножі треба брати. І взяла.

Пенсія у мами – 9 тисяч. Якби вона жила одна, то вистачало б на комуналку і хліб з молоком. Без ліків, без одягу, без нижньої білизни. І без ножів. Але так як комуналку, ліки, продукти та одяг оплачувала я, то мамина пенсія дозволяла їй відчувати себе незалежною. На наступний день я приїхала в гості. Мама стала хвалитися ножами. Розповіла про хустку, яку прям на льоту можна розрізати. Навіщо різати хустки нальоту і взагалі навіщо різати хустки? Я не розуміла цього маркетингового виверту, але так Бог з ними. Я знала, що їй впарили якийсь китайський ширвжиток в ошатній валізці. Але мовчала. Мама любить приймати рішення і не любить, коли їх засуджують.

– Так що ж ти сховала ножі, не поклала на кухню?

– З глузду з’їхала? Це на подарунок комусь. Може в лікарню загремлю, лікарю якому буде. Або в соцзабезі, може, кого треба буде за путівку віддячити…

Знову на потім. Знову все найкраще – не собі. Комусь. Комусь більш гідному, хто вже сьогодні живе по-справжньому, не чекає.

Мені теж генетично передався цей безглуздий навик: не жити, а чекати. Моїй доньці нещодавно подарували дорогущую ляльку. На коробці написано “Принцеса”. Лялька і правда в шикарній сукні, з короною і чарівною паличкою. Доньці – півтора рочки. Решту своїх ляльок вона возить за волосся по підлозі, носить за ноги, а улюбленого пупса якось мало не розігріла в мікрохвильовці. Я сховала нову ляльку. Потім якось, коли доробимо ремонт, дочка підросте, і настане справжнє життя, я віддам їй Принцесу. Не сьогодні.

Але повернемося до мами і ножів. Коли мама заснула, я відкрила валізку і взяла перший-ліпший ніж. Він був красивий, з блакитною ошатною ручкою. Я дістала з холодильника шматок твердого сиру, і спробувала відрізати шматочок. Ніж залишився в сирі, ручка у мене в руці. Така блакитна, святкова.

– Це навіть не пластмаса, – подумала я.

Вимила ніж, полагодила його, поклала назад у валізу, закрила і прибрала. Мамі нічого, звичайно, не сказала. Потім перегорнула кулінарну книгу. У ній були переплутані сторінки. Початок рецепту від солодкого пирога – кінець від печінкового паштету. Безсовісні люди, які ошукують пенсіонерів, як ви живете з такою совістю?

У грудні, перед Новим роком мамі різко стало краще, вона повеселішала, стала сміятися. Я надихнулася її сміхом.

На свято я подарувала їй красиву білу блузку з невеликим делікатним вирізом, покликану підкреслити її великі груди, з різьбленим комірцем і акуратними гудзиками. Мені подобалася ця блузка.

– Дякую, – сказала мама і прибрала її в шафу.

– Надінеш її на Новий рік?

– Ні, навіщо? Заляпаю ще. Я потім, коли поїду куди-небудь…

Мамі вона явно не сподобалася. Вона любила яскраві кольори, кричущі забарвлення. А може навпаки, дуже сподобалася. Вона розповідала, як в молодості їй хотілося вбиратися. Але ні одягу, ні грошей в неї не було. Була одна біла блузка і багато шарфиків. Вона змінювала шарфики, пов’язуючи їх кожен раз по-різному, і завдяки цьому уславилася модницею на заводі.

До тієї новорічної блузки я теж подарувала шарфики. Я думала, що подарувала мамі трохи молодості. Але вона прибрала молодість на потім.

В принципі, все її покоління так робило. Відклало молодість на старість. На потім. Знову потім. Усе найкраще на потім. І навіть коли очевидно, що краще вже в минулому, все одно – потім. Синдром відкладеного життя…

Мама померла раптово. На початку січня. У цей день ми збиралися до неї всією сім’єю. І не встигли. Я була вражена. Розгублена. Ніяк не могла взяти себе в руки. То плакала. То була спокійна як танк. Я як би не встигала усвідомлювати, що відбувається навколо. Я поїхала в морг. За свідоцтвом про смерть. При ньому працювало ритуальне агентство. Я байдуже тикала пальцем в якісь картинки з трунами, атласними подушечками, вінками і іншим. Агент щось складав на калькуляторі.

– Який розмір у покійної? – запитав мене агент.

– П’ятдесятий. Точніше зверху п’ятдесят, через великі груди, а знизу…- чогось детально стала відповідати я.

– Це не важливо. Ось такий набір одягу у нас є для неї, в останню путь. Можна навіть 52 взяти, щоб вільно їй було. Тут плаття, тапочки, білизна…

Я зрозуміла, що це мій останній шопінг для мами. І заплакала.

– Не подобається? – агент не правильно трактував мої сльози: адже я сиділа зібрана і спокійна ще хвилину тому, а тут істерика. – Але в принципі, вона ж зверху буде накрита ось таким атласним покривалом з вишитою молитвою…

– Нехай буде, я беру.

Я оплатила покупки, які стануть в нагоді мамі в день похорону, і поїхала в її спорожнілий будинок. Треба було знайти її записну книжку, і обдзвонити друзів, запросити на похорон і поминки. Я увійшла в квартиру і мовчки сиділа в її кімнаті. Слухала тишу. Мені дзвонив чоловік. Він хвилювався. Але я не могла говорити. Прямо клубок у горлі. Я полізла в сумку за телефоном, написати йому повідомлення, і раптом зовсім без причин відчинилися двері шафи. Містика. Я підійшла до неї. Там зберігалася мамина постільна білизна, рушники, скатертини. Зверху лежав великий пакет з написом “На смерть”. Я відкрила його, заглянула всередину.

Там лежав мій подарунок. Біла блузка на Новий рік. Білі тапочки, схожі на чешки. І комплект білизни. Той самий, за п’ять тисяч. Я побачила, що на ліфчику збереглася ціна. Тобто мама все одно дізналася, що він коштував так дорого. І відклала його на потім. На кращий день її справжнього життя. І ось він, мабуть, настав. Її кращий день. І почалося інше життя… Дай Бог, воно справжнє.

Зараз я допишу цей пост, вмиюся від сліз і розпакую доньці Принцесу. Нехай вона тягає її за волосся, забруднить плаття, втратить корону. Зате вона встигне… пожити справжнім життям вже сьогодні. Справжнє життя – те, в якому багато радості. Тільки радість не треба чекати. Її треба створювати самим. Ніяких синдромів відкладеного життя у моїх дітей не буде. Тому що кожен день їх справжнього життя буде кращим.

Давайте разом цьому вчитися – жити сьогодні.

Автор: Ольга Савельєва

Підписуйтесь на канал ВАПу у Telegram, на нашу сторінку у Facebook і дізнавайтесь новини першими