Віктор Досенко, патофізіолог та завідувач кафедри загальної та молекулярної патофізіології Інституту фізіології імені Богомольця. Він детально та простими словами пояснює, де саме "живе" щастя, які гормони та нейропередавачі за це відповідають, та чи можна зробити так, щоб відчуття щастя тривало безперервно.
Щастя чи добробут?
Всі люди різні. У кожного своя роль у суспільстві, й для кожного знайдеться робота, яка підходить саме йому. Наша різноманітність – запорука стійкості людства як виду. Тобто це збільшує наші шанси на виживання, хоча б частини, яка зможе підлаштуватися під нові умови у разі змін.
Ситуація постійно змінюється. Наприклад, ситуація з коронавірусом у світі. У деяких країнах були жорсткі умови ізоляції, й комусь це пішло навіть на користь, а хтось дуже важко переживає такі умови – це порушення їхнього звичного способу життя.
І цей принцип різноманітності закладений у нас на генетичному рівні – ми повинні бути такими. Зараз толерантність та розуміння, що всі ми різні за кольором шкіри, релігійними віруваннями й іншими уподобаннями, – основні сучасні тренди.
Якби ми були однаковими клонами, навіть клонами щасливих людей, наші шанси на виживання на цій мінливій планеті різко зменшились би.
Не можна з людини з генетичною схильністю до стаєрських дистанцій виховати спринтера. Для виживання людства потрібні й спринтери, й марафонці – кожен з них краще впорається з певними завданнями. І так в усіх аспектах, коли говоримо про роботу нервової системи.
Нам потрібно мати вибір з різних представників популяції, які набагато краще за інших впораються з певною задачею. Хтось краще напише статтю, хтось краще візьме інтерв'ю, хтось краще зробить фотографію.
Ці наші таланти – дари еволюції. Для кожного знаходилося своє місце, що би він не робив. І так кожна людина на своєму місці приносить соціальну користь суспільству й отримує від цього переваги, бо робить це дійсно найкраще.
І коли людина в суспільстві знаходить свою нішу, займає і розуміє, що потрібна іншим, що вони отримують радість від її діяльності, вона також стає щасливою.
Але є генетичний фактор. Рівень щастя, який кожному з нас дістався у спадок від батьків, зараз ще дуже важко виміряти. Досліджень на цю тему ще не так багато, й інструменти доволі грубі.
Один із таких тестів – вимірювання активності різних ділянок мозку, коли людина бачить свого коханого. Кохання – потужний збудник.
Учасникам експерименту показують ряд фотокарток з різними людьми. Чоловікам – жіночі світлини, жінками – чоловічі. І коли серед них людина бачить коханого чи кохану, одразу ж в мозку відбуваються зміни в певних ділянках. Тобто кохання можна побачити завдяки методам нейровізуалізації.
І на цьому етапі люди різні. У когось показники зашкалюють – все іскриться, запалюється полум’я. А в когось збудження помірне. Цей діапазон широкий. Зони мозку, які відповідають за наш щасливий стан, ті ж, але рівень активації різний.
Зараз науковці працюють над уточненням тих варіантів генів, які зумовлюють цей діапазон нашого емоційного сприйняття зовнішнього світу. Наприклад, це поліморфізми в генах, що кодують вазопресин чи рецептори вазопресину.
Гени, які кодують виробництво окситоцину або рецепторів окситоцину. Або гени, що кодують транспортери серотоніну і рецептори серотоніну.
І у процесі постійно знаходить все нові й нові варіанти, які обумовлюють певну емоційну гаму нашого сприйняття життя. Залежно від цього, кожен з нас відчуває щастя, але у своєму емоційному спектрі.
Через складність визначення цих емоцій зараз науковці за різних вимірювань рівня щастя (happiness) використовують трохи інший термін – добробут (wellbeing). У ньому менше емоційне забарвлення. Тобто добробут – це коли життя склалося, довготривалий стан.
Наприклад, стан щастя у холерика буде відразу ж помітний – очі горять, він дуже збуджений. А у флегматика ці фізичні прояви будуть не особливо помітні, але в опитуванні, чи задоволений він своїм життям, він відповість "так" – є родина, дім, робота, всі живі-здорові. Для нього це не буде приводом для широкої посмішки, сміху й взагалі збудженого стану.
Стан добробуту набагато кращий, ніж голлівудські усмішки, які часто є проявом лицемірства. Очікувати від людей постійної голлівудської посмішки й постійного прояву такого стану вже втратило актуальність.
Щастя – це короткий емоційний сплеск, який не може тривати постійно. А от добробут – це загальне відчуття задоволеності життям, яке може тривати довго.
Де живе щастя
У нашому мозку є такий собі "трикутник щастя" – групи нейронів, розташовані в різних частинах мозку і поєднані сталими функціональними зв’язками. Вони легко обмінюються інформацією. Нейрони цих трьох груп активуються у всіх ссавців (а ми належимо до цього класу), коли відбувається щось класне та приємне.
"Класне та приємне" – це те, що дає нам вижити.
Почнемо з їжі, без якої ніхто не виживе. Коли ми її отримуємо, особливо якщо цьому передувала активна фізична робота чи їжі було мало, ми будемо такими ж щасливими, як шимпанзе, щури та інші тварини.
Саме в цей момент активується трикутник, який можна назвати науковими словами "нуклеос апумбенс" – медіальна префронтальна кора, зона вентральної покришки.
У ці зони ще у середині 20-го сторіччя вчені встромляли електроди й штучно активізували нейрони електричними розрядами, викликаючи відчуття щастя у щурів. Вони були дуже щасливі, і єдине, чого хотіли – ще більше електричних розрядів в ці зони мозку.
Гіпотетично це вже можна зробити й у людини, але поки що охочих не дуже багато. Та й взагалі це виглядає трохи жахливо.
У цих групах нейронів працюють різні групи нейромедіаторів (речовини, які передають інформацію від однієї нервової клітини до іншої). Тобто один нейрон активувався й каже другому, щоб він також увімкнувся, або навпаки пригальмувався.
Цікаво, що не можна виокремити окремі нейромедіатори, які працюють лише в цьому трикутнику – наприклад, тільки серотонін або тільки дофамін. Але викид цих посередників відбувається саме в певній зоні мозку, і саме тому ми почуваємося щасливими.
Наприклад, ми знайшли смачну їжу, з’їли її й тепер почуваємося добре. Чому ж це отримало позитивне підкріплення? Для чого нам це відчуття щастя? Щоб нам хотілося знову знайти таку їжу. Тобто природа сама запрограмувала нас.
"Шукай їжу, бо без їжі помреш. Знайдеш їжу – будеш щасливий й знову захочеш шукати їжу, щоб знову ж відчути це почуття"
Те ж можна сказати й про секс – кожен статевий акт збільшує можливість передачі генетичної інформації. Це люди зараз придумали різноманітні контрацептиви, щоб отримувати насолоду й не передавати далі свої гени. Але у тварин такого механізму немає. Там довго не пограєшся – один-два-три, ну, п’ять актів, й самка завагітніє й з’являться діти.
Цей процес також має бути підкріплений позитивними емоціями. Чому ти знову пішов до цієї самки? Тому що був щасливий в момент еякуляції. Супер! Ще раз хочу! Давай. І в самки вмикається такий же механізм – через деякий час вона знову хоче відчути це задоволення, й так тварини продовжують свою популяцію.
Тобто ми – біороботи, яких мотивує еволюція, природа на поведінку, яка продовжує життя. І тоді ми стаємо більш щасливими.
Але ми не тільки біологічні істоти, а ще й соціальні. Якщо робиш щось хороше для інших людей, щось, що збільшує ймовірність їхньої репродукції чи виживання, теж відчуваєш щастя та задоволення.
Навіть якщо ти можеш загинути під час цього дійства, ти все одно відчуватимеш щастя, тому що фініш дасть відчуття задоволення, попри те, що біологічні шляхи отримання задоволення перекриті.
Саме тому не буває безкорисливих справ. Коли робиш добре комусь іншому, робиш добре й самому собі. І якщо термін "егоїзм" залишився, то термін "альтруїстична поведінка" в сучасній літературі замінений на просоціальну поведінку.
І це більш правильне визначення, адже ти робиш краще не собі, а для соціуму, розраховуючи на їхню прихильність, підтримку й захоплення тобою. Наприклад, людина створює власний бізнес заради отримання великої кількості грошей, забувши про своє здоров'я, сон, їжу та секс.
Будує новий завод чи клініку, або створює нову технологію. І так, якщо все вдасться, вона створить умови для свого оточення, які дозволять іншим людям, які також є її генетичними родичами, заробляти гроші, купувати на них їжу й продовжувати свій рід.
Тобто така людина стає соціально щасливою.
Гормони, ендорфіни та канабіноїдні рецептори
Ендорфіни – це нейромедіатори, окремий клас хімічних речовин, які також діють як гормони. Просто для ендорфінів немає окремої залози, яка їх продукує. Наприклад, щитоподібна залоза виробляє гормон тироксин.
Ендорфіни продукують різні нейрони, тобто різні клітини нервової системи здатні виробляти ці нейромедіатори, які сприймають опіатні або морфінові рецептори. І тут натяк очевидний, їх так назвали, проводячи паралелі з морфіном або опіоїдним маком.
Також у нашому організмі є активатори канабіноїдних рецепторів – ендоканабіноїди. Вони також продукуються в наших нервових клітинах й тиснуть на ті самі кнопочки задоволення, що й екзогенні канабіноїди.
Саме зі сприйняттям цих ендогенних (продукуються в організмі) морфінів й ендогенних опіатів пов’язане відчуття щастя й добробуту.
І якщо вони виробляються у недостатній кількості або погано сприймаються рецепторами, ми почуватимемося не такими щасливими. І виправити це можна, знайшовши свою соціальну нішу – там, де ми зможемо приносити користь більшій кількості людей.
Знайти свою "сродну працю" за Сковородою. Це – рецепт знайдення внутрішніх копалин задоволення.
Ми – біосоціальні істоти. Інші люди є для нас джерелом щастя. Якщо вони дивляться на нас із вдячністю, з задоволенням, якщо вони нам посміхаються і радіють нам – саме це для нас є безмежним джерелом задоволення й щастя. Але для цього потрібно бути їм корисними. І якщо ти виконуєш роботу просто для того, щоб заробляти гроші, і ненавидиш людей, для яких це робиш, ти ніколи не будеш щасливим.
Люди також відчуватимуть це ставлення до себе й відплатять такими ж почуттями. І в результаті ти житимеш з великою кількістю грошей, але у суспільстві, яке тебе ненавидить. Нещасними нас робить нездатність знайти свою сродну працю, своє місце у цьому світі.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
