Влада Загороднюк – стовідсотковий прибічник тих, хто вважає прабатьків необхідною необхідністю у житті дитини. Влада написала про найцінніше і найнеобхідніше в житті дитини – про любов. А саме про любов бабусь та дідусів.
Зважаючи на те, що я вже прожила дитинство та нині проживаю мамівство, маю право авторитетно заявити, бабуся/дідусь для дитини – це беззаперечний мастхев.
Звісно, у кожного своя історія, свій досвід. Комусь, можливо, й не пощастило. Трапляється, що прабатьки більш схожі на озлоблених баб-яг та байдужих дідів-леших. Або, через певні сімейні обставини, батьки дитя не спілкуються з своїми батьками. І тоді бабусі-дідусі – по суті – абсолютно чужі люди для онуків. Нічого спільного, душевно-теплого тоді не може бути і не буває. Жодного приємного спогаду не народжується. І це, однозначно, сумно.
Та у більшості, все ж впевнена, їх бабусі і дідусі – важливі, рідні, дорогі люди, які оповивають безумовною любов’ю та турботою.
У цьому тексті я не зачіпатиму стосунки між батьками та їхніми батьками у ролі бабусь/дідусь. Це окрема тема з горою нюансів. Про розподіл влади та авторитету, про зіткнення поглядів поколінь у процесах плекання найменших, про недовдячність, про можливі непорозуміння та неможливі поступки.
Натомість, написаним хочу підтвердити, якими надважливими та багатими є стосунки онуків та їх прабатьків. Нагадати, якою безмірною та безумовною є любов бабусь/дідусів. І які ці почуття цінні та бажані у житті кожної дитини.
Нам з братом змалечку закладали любов та повагу до старших рідних. Поділитися смачненьким, звільнити краще місце на дивані чи в авто, допомогти з важкостями, відзвонитися чи то після іспиту, чи то після добирання будь-куди – це як закон для нас. Аби старші не хвилювалися, аби були в курсі наших справ, аби їм було затишно і комфортно.
Батьки, як їм і належало, були заклопотані роботою, забезпеченням сім’ї. Тож у моїх усвідомлених дитячих спогадах бабусі/дідусі – на передньому плані. Спогади ці – зефірні, кашемірові, пастельні. Такі вони м’які, солодкі, приємні.