Про "чужих рідних" чи "рідних чужих"...

Малою я кожного ранку оббігала сусідів. Любила це діло страх як! Мої батьки побудували хату серед старіших обійсть, тому сусідські бабусі і діди замінили мені рідних, яких я не знала.

Свистуни – дід Андрій і баба Марія – найближчі, з мого вікна було видно їх біленьку хату. І найдорожчі – у них на печі я виросла і провела в тій хатині і у тих людей, святих для мене, більшу частину свого дитинства. З них і починала.

Баба Марія палко «прівєтствувала» таке моє хобі, бо ногами майже не ходила. І вже зранку мала накутаних в газету по два-чотири гарячих пиріжки прямо зі сковорідки. Як правило з картоплею. Складала їх у «кошолку» – на гостинець сусідам. Хто не знає, що таке «кошолка», то далі може й не читати, бо йому буде нецікаво. І окремо, в обривку газети, пиріжок – для мене.

Я, поки бігла стежкою через город, хапала губами гарячий пиріг, обпікалася, студила, вдихала холодне ранішнє повітря крізь тісто з картоплею, і смачнішого не було нічого у світі. Газета масніла, руки теж, але хіба ж то проблема, коли тобі п'ять, чи шість років і весь світ навколо – тільки твій! На розі, через город – баба Волочка, Ликерька.

Сидить собі під сарайчиком, оббитим «карточкою» (старші знають, що то таке), на низенькому ослінчику – в сірих бурках серед літа, в «шубєйці плюшовій», платком картатим запнута: чи яблука ріже, чи квасолю лущить, чи цибулю чистить. Вона сиділа там вічно! Поки й назавжди не опустів потрісканий облізлий ослінчик.

Не знаю вже й як (бо старі всі «не годилися»), але двори у них були чисті, в споришах, з прометеними стежками. З тінистих садів пахло яблуками, зібраними в купки: їх потім різали на сушку. А сама сушка, вистелена на жерстині, на дашку приземкуватого курника, на діктИні, на сушарнику – скрізь, де «ловився горизонт», манила нас, малих, як і все заборонене. Бо «ну, куди ви її гребете? Он же стільки свіжини – і яблуко тобі, і груша, бери та їж! Зимою сухе їстимете!» Волочка ж «розрішала» мені брати сушки, скільки хочеш – навіть сушені абрикоси! Я їх і досі люблю. Гребнеш у жменю, щоб аж крізь пальці лізло, і ходиш півдня з однією половинкою за щокою: такий «сухпай», що можна цілий день вдома не з’являтися і голодний не будеш.

Ритуал моїх відвідин був незмінний, як ранок в Букингемському палаці. – Драсті! – голосно гукала я до Ликерьки, бо вона була таки добре глухувата. Казали, що контужена з війни. Трохи ніби груба, але добра. Стара відмовчувалась якісь пару хвилин, а потім недбало кидала, піднімаючи на мене вицвілі очі:

– Ааа, це оп’ять ти? Марія прислала? Скажеш, що жива ще Волочка, не перекинулась. А то в тебе шо? Пиріжки А каже, здоровля нема. Чи нема? Як там твоя баба? – Питала, чи не треба вам чого в магазині? Карасіну там, чи ше шось… Так дід Андрій тоді заїде по битон, якщо вдруг треба!!!! – інформувала я бабу, тренуючи голос, щоб же ж дочула.

– Та не швиди так! Карасін же в п’ятницю? А сьогодні шо? Вже четвер? Хай Бог милує, як ті дні летять, вже й літа нема. Скажеш, хай заїде Андрій. І візьми он Марії пряників мнятних у кухні на столику на гостинець. Передасиш – доообрі пиріжки в неї, ой, добрі: скажеш, хвалила Волочка! – Харашо! – вже з півдороги догукувала я бабі, не дуже сподіваючись, що почує. Але ж «етікєт»!

Далі – ГойдИ: дід Йосип і баба Настя. У цих я гостювала довше. Мій ранок був для них вже обідом, бо вставали вдосвіта – «поки сонце», щоб накосити трави козам на весь день і трохи – на сіно на зиму. Коли я приходила, то старі зазвичай сиділи в холодку під грушею посеред двору – відпочивали, наче досі нічого й не робили. Стрічали привітно й радісно.

Дві їх онучки – синові діти, майже мої ровесниці, жили від них далеко, аж в Якутії, приїздили рідко, раз на кілька років. То мені перепадало від стареньких нерозтраченої любові і ласки. Бабуся Гойдиха взагалі була лагідна, як тиха вода. Часто поралась біля надвірної плити, і на весь куток тоді пахло свіжим капусняком, або восени – вареним томатом: у нас казали «морс». Мені й зараз, восени, чується той аромат тепла й затишку: морс, тліючі в пічці вишневі гілки, пріле листя, відсиріла земля і чорнобривці... – Ой, шо ти нам вже несеш, дитино! – гукала Настя мені назустріч! – Пиріжечки свіжі? От молодець! Похвалу, без зайвої скромності, я завжди приймала на свою адресу, хоч хвалили, певно, бабусю Марію. – І я пекла вчора увечері. В печі! Надворі! Ось укину тобі в кошолку, шоб не забуть, – клопоталася баба Настя. – Тут і з яблуками, і з капустою, і з квасолею – Андрій любить. І твої любимі, дитино, з кабаком. Чи тут з’їси? І кислячок є. І сметанка. Будеш?

Дід тим часом розпитував, як там Волочка, чи не була я ще у Черненків і в Солоних? І на прощання – «шоб взавтра обізатільно зайшла до нас»! Не знаю, як так сталося, але більшість моїх славних дідів-сусідів лишилися живі, хоч і добряче воювали. І дідусь Гойда, і діди Солоний та Черненко, збираючись за чарчиною, обов’язково піднімали одну «За хлопців!», не цокаючись. Але багато про війну не говорили. То, мабуть, тільки наш куток у селі був такий, з дідами.

Дід з бабою Черненки частенько зранку «висіли на воротях», або сиділи на лавочці за двором. Повз них «дівчата» їхали на ферму, то вони раніше всіх знали всі сільські новини. «Мій» дід Андрій дружив з Йосипом Черненком, і як наймобільніший з усіх (працював у колгоспі: бричкою возив дітей у ясла, продукти з комори, обіди у степ) – заїжджав до Черненка погомоніти. – Що Андрій, рано поїхав? Бо не заїжджав до нас, – допитувався у мене старий. – Та чого причепивсь до дитини! – перебивала його Черненчиха. – Лучче винеси канхвета, бо я поки дійду, то й смеркне. По «канхфет», як правило, я бігла сама, бо дід також ходив погано ногами, хоч і трохи краще від баби. Так звана «літня кухня» у старих була в погрібничку. Ляда від погреба – по центру, оббита металевим листом, служила підставкою під «кірогаз».

Пахло в кухні трохи гасом, трохи борщем, чи засмажкою. І завжди було прохолодно: єдине маленьке віконечко обросло знадвору хмелем, і треба було лишати двері відчиненими, щоб не перечепитися, коли зайдеш. «Канхвети» у Черненків були завжди. В ящичку маленького столу. «Дюшес», «Школьні», «Батончики»…

Ці старі жили «по-багатому», як вважали тоді на кутку. Бо один із синів працював «в гОроді на сєкрєтному заводі» і балував батьків, хоч і приїздив рідко. Ще були в моєму «списку» Солоні, і Поповські – там зі мною вели більш «свєтські бєсєди», бо ці дві пари були освічені, з дуже складною долею. Їх діти стали відомими, кожен в своїй професії, не тільки в регіоні, а й в Україні. Вже від тих синів, з їх спогадів, дізналася і про репресії, і про Сибіри, і про духовенство нашого краю… Вже й не знаю, чим так вабило мене оте гостювання. Чи, може, знаю…

Але точно не «канхветами» і м’ятними пряниками. Рідним і заспокійливим вогником світить-підморгує звідкись дууууже здалеку – з мого дитинства, чистота, справжність і порядність тих людей, серед яких росла. (І з чиїм відходом в інший світ відчула себе дорослою). Дає сили тримати рівновагу. Навіть коли ти – «канатоходець без страховки». Ще й «на підборах»))).

Тоді думаю собі: на яких же то висотах ЇХНЯ доля натягала канати, по яких пройшли, балансуючи, знівечивши тіло, але не душу. Бо знаю про них багато. І навіть думала, що знаю все! Все і про кожного – з історій, слуханих-переслуханих тисячу разів у тих моїх дитячих походеньках. Та якось зробила «відкриття», звіривши дати на їх могильних плитах.

І що? Тим моїм незабутнім «дідам» і «бабам» було ледь за шістдесят, коли я була мала. І за віком вже їх доганяю. Та в іншому (багато в чому!) – ніколи й не дожену, не дотягнуся...

Інна Білоус