Моя бабуся жила біля моря

Моя бабуся жила біля моря. Робила вино і бринзу, називала тварин за місяцями їх народження, пекла хліб більший моїх обімів. За її городами пахнув лиман. Коли серпневе сонце випалювало в ньому всю морську воду, ми ходили туди по сіль. Бабуся садила помідори.

Вони засихали від південого сонця, вона знову їх садила, і вони знову сохли, а вона знову їх садила. Зрештою, вони таки ставали підливою до її печених перців.

Бабуся побудувала хату з кізяків і глини, в голодні роки навчилась виманювати сусликів з нірок водою і довго перебирала хлопцями доки полюбила мого діда.

Вони народили трьох дітей, дід кликав її дивитись чи гарно кладе дошки, таємно спустошував бочки з вином і помер на Святвечір. Замість казок бабуся розказувала мені про те, як ведеться у пеклі: всю структру, хто з грішників куди, які чорти що роблять.

Дружила з усіма моїми друзями, навіть з тими, хто говорив англійською - якось дивовижно легко знаходила з ними спільну мову. Вона мала сільську строгість і гіркоту, та багато вітру в кучерявому волоссі. А ще була рудою - про це вже дізналась від її подружки, яка прийшла прощатись.

Бабуся була про справжнє. Про буття собою. Про свободу і впертість. Що б не траплялось я їхала-летіла в це загублене між лиманами і бездоріжжям село і опинялась поза часом і простором.

Всі турботи і боротьба здавались неважливими. Важливо було дивитись як сходить сонце, перевіряти чи вже достиг навут, знову фарбувати паркан і поливати помідори.

Бабуся була моєю силою. Таємною зброєю від байдужості і внутрішньої тупості. Вона так ніколи і не побувала в Києві - не хотіла - казала, що голова закрутиться від багатоповерхівок.

Моя бабуся пішла та лишається зі мною. Її море і степ. І багато-багато сонця.

Фото: Ben Moses.

Автор: Юля Марушевська.