У Національній галереї в Лондоні є одна картина, повз яку неможливо пройти. Це полотно італійського художника XVIII століття Помпео Батоні “Час наказує старості знищити красу”.
Сюжет картини повністю розкриває її назву. На картині зображені три постаті – Час, Старість та Краса. Сивий чоловік з білими крилами за спиною – це Час.
У руці у нього пісочний годинник, як символ швидкоплинності того, що він уособлює. Піщинки невблаганно перетікають із однієї частини до іншої. Ніщо їх не може зупинити. Як нічого не може зупинити і швидкоплинність часу. Над часом ніщо не владне. Навіть краса та молодість.
На картині красу символізує молода дівчина. Вона ще чудова. Але палець жорстокого Часу вже спрямований на неї. А поруч Старість у образі потворної бабусі.
І руки Старості вже тягнуться до молодого та квітучого обличчя Краси. І скільки б Краса не відверталася, скільки б не відтягувала момент зіткнення зі Старістю, він неминучий.
Бо так велить Час. Звісно, станеться це не одразу. Дерево, розташоване за юною дівчиною, ще зелене, ще сильне. Приголомшлива за силою та глибиною закладеного в ній сенсу картина.
Хіба може когось вона залишити байдужим? Адже вона про кожного з нас.
І нам вирішувати, що робити в ситуації, коли старість за вказівкою часу знищуватиме нашу красу. А це буде…