загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Скільки років трудового стажу Ви маєте?

“Людині важливо відчувати себе потрібною”: історія, яка не залишить байдужим нікого

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Одна жінка середнього віку привезла до себе свою бабусю, яка від старості осліпла. Їй було дев’яносто років: сухенька бабуся з натрудженими руками. Вона цими руками все життя копала город, доїла корову, годувала овечок і курей, прала, мила, куховарила…

Ручки, як пташині лапки, висохли. І цими лапками бабуся смикала хустинку; сиділа на дивані і хустинку смикала. І з невидящих очей сочилися скупі старечі сльози. Її перевезли в найкращі умови: туалет теплий, диван, столик з тарілкою. Будинок продали в селі і живність також. Як сліпа старенька сама житиме? Ось онука взяла її до себе.

Бабуся працювала все життя. Зараз може на дивані відпочити! Але старенька трудівниця не звикла сидіти без діла; вона гинула без роботи. І сталося ось що: бабуся на дотик мила посуд. Жінка приходила з роботи та перемивала тарілки. Самі розумієте, що там намиє сліпа людина у віці дев’яносто.

Але доводилося робити це потай від бабусі. Та думала, що добре посуд миє, допомагає. І просила залишити їй роботу на день: посуд для миття… Мовляв, ти не мий, я помию сама! Посуд залишався брудним. А на підлозі були калюжі та бризки на стінах. І жінці, що втомилася після роботи, доводилося все перемивати і прибирати.

Подвійна праця виходила. Але вона все робила тихенько. Перемивала посуд та мила підлогу. Кожен день. Точніше, щоночі, коли бабуся засинала і не чула, як тече вода і гримлять тарілки. А бабусі внучка казала, що посуд вимитий чудово, дякую, ти мені так допомогла! І бабуся усміхалася, кивала…

Їй так важливо було бути потрібною і не даремно їсти хліб. Вона потрібна онучці, вона ще на щось годиться! І бабуся брала ганчірочку і навпомацки протирала пил чи прибирала речі. І питала, чи не назбирався ще посуд — вона помиє! Це маленький терпець. Невелика самопожертва, невелика заслуга, чи не так?

Шість років бабуся прожила у онуки та до останнього дня мила посуд. Не злягла; жодного дня не пролежала. Тому що могла працювати і відчувати себе потрібною. Вона інакше не вміла жити. А онука любила свою бабусю. Любила всім серцем. Іноді любов ось у цьому — не в митті посуду, а в перемиванні.

У терпінні. Це маленька самопожертва, навіть крихітна; невеликий подвиг. Але це любов. © Ганна Кір’янова

До списку новин