Моя бабуся не ходила до церкви. Вона довго сиділа вечорами, заплющивши очі, і беззвучно розмовляла з тим, у кого вірила. І – допомагала, допомагала, допомагала… Якось я запитала її чому… І вона відповіла. На початку сорок другого бабусю евакуювали. Із двома дітьми… Ешелон з напівголодними виснаженими людьми місяцями стояв у безвиході, пропускаючи фронтові поїзди…
Через чотири місяці бабуся поховала старшого, чотирирічного Федю, голими руками викопавши для нього неглибоку яму на придорожній косі. Молодший шестимісячний Геннадій був прив’язаний до грудей. Він нагадував шматок м’яса. Затверділий — у день видавали два кухлі води, якими не вгамовувалась навіть спрага… Змучений, і вже давно розучився плакати, з дитинства зрозумівши марність крику — висохлі груди матері майже не давали молока.
Ще через кілька місяців ешелон розбомбили… Напівконтужена бабуся з сином довго лежала на обгорілій косі, а потім повільно поплелася по стежці, що йде в поля. Вона не пам’ятала, скільки йшла. Але йшла… Притискала до себе сина, боячись подивитися на нього, бо майже не вловлювала дихання. Вона й сама дихала насилу. Стояв липнева… Виснажлива спека. Ні краплі води, ні крихти хліба. Бабуся йшла та йшла… Навколо не було ні душі, і попереду не видно було жодного даху. Тільки поле, ліс, спека, та нескінченна стежка… Скільки це тривало, вона не пам’ятала, рахунок часу вимкнувся.
Потім сили пішли. Пішла надія… Витончена до межі віра… Бабуся безсило опустилася на узбіччя, притиснувши до себе майже бездиханне тільце сина. Вона нарікала… Потім сил не стало і на це, і бабуся благала про смерть… Їй хотілося померти раніше, ніж доведеться побачити смерть другої дитини.
Вона не зрозуміла, що сталося. Але відчула, що хтось торкнув її за плече. Бабуся підняла напівбожевільний погляд і побачила перед собою босу, з величезними потрісканими п’ятами, немолоду селянку. Та дивилася на неї так, наче все-все про неї знала. Потім сказала кілька якихось незначних слів, розкрила перекинуту через плече полотняну сумку і щедро відірвала руками половину величезного домашнього круглого хліба.
Через хвилину звідти була витягнута пляшка з молоком, заткнута в горлі папером. — Їж, а потім іди… скоро будуть люди, — сказала жінка, і повільно пішла стежкою вперед. Бабуся прокинулася через кілька секунд. Схопилася на ноги, притиснувши до себе безцінний дар, щоб віддячити рятівниці. Але тієї… не було… Ніде…
Нескінченна стежка виразно виднілася до горизонту, і не побачити того, хто йде по ній, не можна було. Але жінка зникла. Як крізь землю провалилася…
Бабуся поїла, нагодувала сина, і рушила в дорогу, приготувавшись іти довго. Але не минуло й двадцяти хвилин, як попереду виросло село, якого теж не можна було б не помітити. Звідки воно взялося, бабуся не зрозуміла… Вона шукала свою рятівницю, описуючи її всім жителям селища, але ніхто не міг зрозуміти, про кого вона говорить.
Не виявилося її і в усіх довколишніх селах. Бабуся не ходила до церкви. Вона говорила, що вірити — це не ставити свічки і просити, а дякувати, і допомагати всім, хто цього потребує… Так і жила. Так намагаюся жити і я. Чудес не буває, мої друзі… Буває світло, на яке ти йдеш…
© Ліля Град
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
