загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Бумеранги добра, вони всюди! Тепла історія, з якою хочеться поділитись

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Сплю третій день. Хворію. Зі сну мене висмикує телефонний дзвінок. Я переполошилася спросоння, хапаю трубку, не глянувши на номер: – Ви невірну адресу вказали чи вас вдома немає? – обурюється хтось на іншому кінці слухавки.

– Ви, перепрошую, хто? – не розумію я.

– Я кур’єр. Я вам пакет везу від Н. Далі вона диктує мою адресу.

– Адреса правильна. Я вдома.

– Ну, як удома? Ну от я дзвоню – і ніхто не відчиняє! – мало не плаче вона. Я чую, що вона справді дзвонить по домофону, але мій домофон мовчить, отже, вона дзвонить комусь іншому.

– Дівчино, ви не той під’їзд обрали чи будинок.

– Ну, як не той? – ниє кур’єр.

– Ну ось же! Вона ще раз диктує мою адресу.

– Не знаю, куди ви дзвоните, але не до мене додому! Я теж починаю злитися. Що за дурниці? Дзвонить, головне, і на мене свариться!

У наш час при навігаторах у кожному телефоні як можна адресу не знайти? І взагалі, заздалегідь треба дзвонити, я вдома лише тому, що хворію, зазвичай вдома в цей час нікого немає. Через 5 хвилин дзвінок у домофон. Знайшла, мабуть. У мене розколюється голова.

Я розпатлана, в піжамі та халаті, тільки градусника під пахвою не вистачає, у тапках чоловіка (чорт знає, де мої) тягнусь до ліфтових дверей. Виглядаю як опудало на полі, ворон розлякувати. Готова, що зараз вона мені висловить щось, а я їй. І тут із ліфта виходить худенька, маленька, застуджена дівчинка. Вона замотана шарфом, але червоні хворі очі та закладений ніс видають її з головою.

Я розумію, що вона дзвонила просто від безсилля. Це мені погано – і я можу собі дозволити лежати. А їй теж погано, але вона в хуртовину бігає містом – розвозить хворим тіткам подарунки. Певне, відповідальність. Або гроші дуже потрібні.

Вона простягає мені пакет. Мені стає її дуже шкода. Я навіть не уявляю, як би я зараз, у своєму стані, потягнула б кудись замовлення.

– Температура у тебе, так? – питаю я.

– Не знаю, але знобить, так.

– Зараз, постривай секунду…

– Я поспішаю. – Секунду! Я повзу додому. Гостей приймати я точно не буду зараз, але просто зачинити двері – теж нелюдяно. Я беру термочашку із написом “Так!Добро” (це мені на минулий новий рік друзі з фонду подарували) і наливаю туди гарячого чаю з лимоном зі свого термоса. Потім беру імбирне порося і упаковку парацетомолу. – На, тримай “подаруночок”, – простягаю я дівчинці.

– Тобі зараз треба. Гарячий чай, солодке печиво та жарознижувальне – це майже щастя у нашому стані.

– Ой, а як я вам потім чашку поверну? Знову сюди їхати?

– Ні, – я сміюся.

– Не їдь. Просто пий і одужуй. Бачиш написано: “Так! Добро”? Ось. Це подарунок.

– Просто так? Спасибі, – усміхається дівчинка.

– Якщо чесно, мені здається, я майже вмираю. А в мене ще дві адреси.

– Може, таксі тобі викликати? – Ні. Спасибі. Там такі пробки, а мені сьогодні треба встигнути до 17 години. Дівчинка робить ковток з термочашки і розтягується в блаженній усмішці. У неї навіть щоки рожевіють одразу. – Боже, з лимоооооном…

– На здоров’я, подруго. Одужуй. Я повзу назад у ліжко. По дорозі відкриваю подарунок від замовника. Імбирний пряник з логотипом їхньої компанії та … термочашка. Мені стає смішно. Бумеранги добра, вони всюди. Просто скажи добру ТАК!.

До списку новин