загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

Михайлові скарби.

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Михайло сидів на галєрії і мружив очі. По обличчі бігали останні на сьогодні сонячні промені. Бігали весело, гамірно, раз у раз путаючись в глибоких зморшках і сивих вусах. Михайло тішивси цему. Тішивси тому як весна поволі убираласи в силу і мінила ці гори. Наповнювала все життєм, як потік коло його ґражди буйними водами.

Пробувала весна наповнити цим життям і Михайлове серце. Те ніби давалоси, бо в повітрі чулоси шош таке, шо будило в ньому давні думки. Та і завтра буде Великдень, дякував Господу, шо тот поміг йому дочекатиси і цего року, цего свєта діждатиси. Але серце недавалоси цій радості, бо знало правду - це ретенно шо остання Михайлова весна.

Хто би полічив ті весни, хто стане за свідка про його життє на тому світі? Михайло забрав очі з Чорногори, за яку заскочило сонце так же раптово і швидко, як його роки.

Опустив очі донизу. На його колінах вигріваласи його сталєночка. Руки самі по собі гладили її точене тіло, таке випещене його власним мозолем за ці всі роки. Пальці рухалиси по топорищу, читаючи історію, яка вкарбуваласи в нього зарубками- карбами. От ця глибока царапина на ній сталаси тоді коли він мало не вбивси, падаючи зі скали. Але таки зумів зачепитиси в останній момент барточков за край.

Понищилиси обидвоє, але живі. А цей карб лишила шабля, але байка, бо вони і це пережили, а той, хто лишив цес карб, -ні. Багато цих карбів було на бартці, а ще більше вкарбовано в довгій пам'яті Михайла. Треба було іти в хату і готовитиси до завтрашньої веселої дниники.

Михайло зайшов всередину. Жінка з невістками поралиси коло печі. На лавиці вже стояла приготована його завтрішня святочна убира: нова біла сорочка, кожух, сардак, багато писані порошниця і тобівка, пояс на чотири пряжки, увішаний ретізями, багато жировані пістолєти, і його мосяжна бартка. Купив колись цю бартку про люди. То була робота великих майстрів з Брустурова. Густо писана ільчастим письмом бакунтова бартка, топорище прикрашено мосєжною бляхою, а донизу жировано мосяжним дротєм. Коштувала не малі гроші, але гонір свій тре було тримати високо, аби бути рівним в колі голівських газдів.

І Михайло тримав, всі роки тримав. Він пообзирав багато писану мосяжну бартку і зрозумів шо писана вона не про його життя. А весь його справжній гонір писаний по старій сталенці зазубринами і царапинам, глибокими ревашами, з якими і буде звірятиси його душа.

Михайло дививси на обидві бартки і важив їх в своїй душі. А шо таке гонір? Бути найкращим з помижи других чи мати сумління наперед усім перед собою?

Михайло питавси в цієї останньої весни, де той справжній гонір, і відповіді її були прості і жорстокі. Жорстокі, бо було важко отримувати їх в останню весну. Поверх нового киптаря і кожуха, череса на чотири пряжки вкритого ретізями, поверх вицяцькованих порошниці з тобівкою, поверх жированих пістолєт, лягла стара сталева бартка.

До списку новин