Колишня вчителька, пенсіонерка Віра Яківна зуміла вижити в охопленому війною Сєвєродонецьку. Коли значна частина міста вже була зруйнована, а обстріли тривали з ранку до вечора їй вдалося вибратися. Дочка вже не сподівалася побачити Віру Яківну живою, бо більше місяця від неї не було жодної звістки. Пенсіонерка жила у своїй квартирі без газу, світла, води та зв’язку, вона навчилася розрізняти різні види зброї, а одного разу її ледве не вбило осколком снаряду.
Зараз Віра Яківна знаходиться у окупованому Старобільську, тому ми не називаємо її справжнього імені. Про те, що відбувається в Сєвєродонецьку, як виживають там люди і що залишилося від колись охайного та доглянутого міста, жінка розповіла "Українській правді. Життя".
Залишилася сама у під'їзді
У перші дні війни у місті було відносно спокійно. Віра Яківна каже, що "прилітало" лише іноді, тому люди виходили на вулицю. Раз на 10 днів у місто підвозили гуманітарну допомогу, а в будинках людей були електрика і газ. На початку березня росіяни почали прориватися у Сєвєродонецьк і обстрілювати його. Зокрема, в один день вогнем були охоплені 9 багатоповерхівок. Також окупанти вдарили по центру з надання гумдопомоги, повідомлялося про поранених. Льодовий палац до російського нападу та після.
Обстріли ставали частішими та сильнішими, і в місті один за одним почали закриватися магазини. Залишилися тільки невеликі, і біля них почали вишиковуватися довгі черги. "Простояти можна було години 2. До того ж це було небезпечно. Були випадки, коли люди гинули у черзі до магазину. Знаю, що двох було також вбито, коли вони стояли за гуманітаркою", – каже Віра Яківна. В квартирах сєвєродончан зникли електроенергія, газ та вода. Зв’язку також не було. "В одного з місцевих підприємців була свердловина, він приносив бензин і качав воду. Черги до його будівлї були величезні. Стояли 2-3 години під обстрілами, щоб набрати води", – згадує пенсіонерка. У дворі з цеглин люди облаштували щось на подобі печі, яку топили дровами. Для цього валили дерева.
"Я жила у так званому "старому" місті, у нас було тихіше, ніж в "новому", воно було вже зруйноване. Спершу люди, які не встигли евакуюватися, переселялися до родичів чи знайомих у "старе" місто, але потім почали прицільно обстрілювати і нас", – говорить Віра Яківна.
Люди масово виїжджали з міста. Віру Яківну сусідка кликала у Польщу, але вона не змогла поїхати, бо захворіла. Кілька разів під час сильних обстрілів жінка ходила у бомбосховище, де у неї сильно змерзли ноги. Десь близько місяця у неї була висока температура, сильний кашель та слабкість. Зрештою, у кінці березня Віра Яківна залишилась одна на весь під’їзд, а в будинку, окрім неї, жили тільки 6 людей.
У покинутих квартирах оселилися "ЛНРівці" Одного разу жінка почула сильний гуркіт, подумала, що хтось руйнує залізний гараж у дворі, а потім зрозуміла, що це стукають чоботами в її під’їзд. Відчинила двері і побачила п’ятьох людей зі зброєю. Це були "ЛНРівці". Сказали, що їм потрібно зайняти квартири на першому поверсі. "Ми спочатку не зрозуміли, хто до нас прийшов. До військових підійшла сусідка і каже: "Не заходьте у наші під’їзди! Я на вас буду скаржитися! Я вам зараз почитаю, що вам треба робити". І почала зачитувати попередження української сторони для росіян: "Російські солдати, бережіть своє життя, йдіть звідси!". Я злякалася, бо ми прості пенсіонери, а вони – люди зі зброєю", – згадує Віра Яківна. Втім, "ЛНРівці" виявилися мобілізованими мешканцями непідконтрольної Україні Луганщини і, за словами Віри Яківни, мали не дуже презентабельний вигляд.
"Воюють вони без бажання. Кажуть, ми такі самі, як і ви, просто нам автомати в руки дали", – каже жінка. "ЛНРівці" оселилися в покинутих квартирах будинку, йшли вранці, а поверталися ввечері. У місті скрізь стоїть запах горілої хвої. Фото: Сергій Гайдай Наприкінці травня ситуація почала ускладнюватися, оосбливо тоді, коли коли росіяни увійшли на околиці міста, і почалися запеклі вуличні бої.
Обстріли були вже з двох боків, вони починалися у 5-6-й ранку і тривали до 9-ї вечора. Люди виходили з бомбосховищ та підвалів на вулицю лише для того, щоб приготувати їсти із запасів, і дуже мало спілкувалися, бо були сильно втомлені. "Двічі попали у дах будинку, позносило сараї.
Про вікна і говорити не доводиться. Немає жодного дому з цілими вікнами. Бачила, як горіли будинки після попадань, ніхто нічого не гасив", – розповідає жінка.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
