загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

"Коли перед тобою стоїть п'ять-шість людей з автоматами, що ти можеш сказати?". Історія маріупольця, який жив в окупації

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Микола прожив зі своєю родиною — дружиною та двома дітьми — 24 дні у підвалі в Маріуполі без води, їжі та світла. Як розповів чоловік Суспільному, там не було ніяких умов, тільки земля, труби та щурі. Повна ізольованість та дезінформація. Російські військові залякували та казали, що України вже немає.

26 березня їм вдалося евакуюватися. Микола говорить, що їхали в невідомість. Боялися, щоб їх не вивезли до Росії. На блокпостах російські військові виводили та обшукували всіх чоловіків, навіть пенсіонерів. Під час однієї з таких перевірок Миколу хотіли розстріляти. Початок повномасштабної війни 24 лютого, розказує Микола, дружина розбудила його і сказала: "Війна!". Він працював на "Азовсталі", якраз мав збиратися на роботу. За декілька днів у місті спочатку не стало води, електроенергії, а потім газу. Почалися обстріли.

З 2 до 26 березня родина прожила в підвалі. "Перший приліт був у наш під'їзд. Врятувало дерево. Вибило вікна з першого по дев'ятий. Ми вже попередньо з 24-25-ого лютого спали в коридорі. Спускалися декілька ночей до підвалу. Облаштовано нічого не було: земля, труби, щури. До останнього ніхто не думав, що ми там будемо жити...Жити, спати, їсти, спілкуватися. У наш будинок було три влучання", — розказав Микола. Життя в окупації Чоловік розповідає, що в їхньому 9-поверховому будинку вцілили лише кілька вікон, загалом — повибивало всі шибки. Потріскалися плити. Всі батареї полопалися, бо спочатку була плюсова температура і всю воду з них спустили, а потім вдарили морози. Родина хотіла евакуюватися, але не могла. "Оскільки немає машини, не було на чому вивезти родину.

Сусіди не хотіли виїжджати. У нас майже весь будинок залишився. Виїхали в основному ті, в кого є автівки. Евакуаційні потяги припинили ходити, автобуси до нас не доїжджали, до нашого району. А там, де була, начебто, евакуація — туди дійти було нереально", — розповів чоловік. "Нам казали, що України вже немає" Він згадує: зв’язку в ті дні в місті вже не було. Люди ходили по місту й шукали точки, де можна було б спіймати сигнал. "Нам казали, що України вже немає: половина України комусь там відійшла, іншу половину вони захопили, евакуюватися вже немає куди. "Сидіть та чекайте нашого звільнення". Дуже сильно тиснули морально, погрожували.

Коли перед тобою стоїть п'ять-шість людей з автоматами й розповідають свою історію, як потрібно жити, і що ми тебе звільнили, і що ти будеш жити краще... Що ти можеш відповісти, коли в тебе двоє дітей та дружина?" — каже Микола. Російські військові ходили по квартирах, вдиралися в зачинені оселі, забирали речі. "У зачинені квартири вони вдиралися, перевіряли, що було в тих квартирах. Перевіряли паспорти. Чи дійсно громадяни, який перед ними, відповідає цій квартирі. І обшукували квартири. Обшукували нас, тобто людей. Все, що належить до військового спорядження: камуфляжка, хто мисливці, рибалки. І тих теж забирали.

Після цього я їх вже не бачив", — розповів він. Евакуація 26 березня родина змогла виїхати з міста евакуаційним автобусом. Матір дружини забрати з собою не змогли, каже Микола. "Моя теща жила в іншому районі міста. Ми намагалися її теж забрати, щоб евакуюватися разом. Але на проспекті Леніна в той час йшли запеклі бої й ми не змогли перетнути цю території, щоб її забрати. Теща вижила. Спочатку вона змогла дістатися Володарська в Росії. Там вона пробула тиждень. Оскільки звідти ми ніяк не змогли її забрати, вона вимушена була повернутися до Маріуполя. Зараз живе там. І поки варіантів немає евакуювати", — зазначив він. На шляху до контрольованої Україною території родині довелося пройти не один російський блокпост. Чоловіків примушували роздягатися, перевіряли руки, п'ятки, мозолі, татуювання.

"Уже був вечір, майже комендантська година. Ми не встигали доїхати буквально чотири блокпости. І ми були б на території України. До наших блокпостів. Мене, водія та ще одного молодого хлопця, двох пенсіонерів – змусили всіх чоловіків вийти.

Хотіли посадити нас на ніч до ями. Як я знаю, це трагічно закінчується. І моя дружина, діти та інші жінки, які з нами евакуювалися, вмовили їх, щоб вони нас відпустили хоча б до найближчого села. Вони нас відпустили", — розказав чоловік. "Розстріл" На одному з блокпостів Миколу хотіли розстріляти. Не повірили, що він не військовий, а цивільний і їде з Маріуполя. "Я мав необережність поголитися. І це їх збентежило. Врятувало те, що я був у черевиках, які вже пошарпані життям від підвалу. Коли ти живеш у підвалі, то вони зношуються. І, відповідно, шкарпетки, які теж були не першої свіжості. Аж до цього дійшло: показуй шкарпетки, взуття, показуй ноги, показуй нігті. Бо ти не міг підстригтися. Відпустили. А останній блокпост, безпосередньо перед перетином, дуже довгою була розмова.

"Ти не туди везеш родину". Дійшло до того, що ледь не висаджували мене з родиною та інших пасажирів. "Ми будемо у вас, куди ви їдете. Навіщо ви туди їдете?". І ось так вони вже нас відпустили", – згадує Микола. Що далі Так родина дісталася до Запоріжжя, а потім – на Дніпропетровщину. Тут чоловік взявся до волонтерства в громадській організації Help people.

"Якщо ми не будемо допомагати, то хто буде? Тим більше я знаю, що і як потрібно, що людям потрібно з провізії. Є вже певний досвід: як робити фільтри, свічки. Я дуже сподіваюся, шалено цього хочу, щоб все якомога скоріше закінчилося. Мої діти досі лякаються вихлопів і гучного закриття багажників машин. Це ненормально. І сни, які мені досі сняться...", – сказав маріуполець. Авторка – Олександра Тронь

Джерело:
До списку новин