Волинянка відзначила столітній ювілей

У кожній її зморшці – відбиток сотень трагедій, у кожній її усмішці – тисячі радісних моментів, у її погляді – безмежна мудрість та досвід. Інколи життя пекло її болем, часом – гріло любов’ю. Вона ніколи не занепадала духом та вміло спиналася на ноги після невдач. Тяжкою працею, бувало й слізьми, далося їй все, що має понині.

А 1 лютого Домініка Залуська із Бузак Камінь-Каширського району під ажурний вальс тендітних сніжинок зустріла соту зиму в особистому календарі. Проживає жінка в цьому селі уже 75 років. І за цей час – вона єдина, хто відзначив тут столітній ювілей, пише газета «Полісся».

Гроші полічить краще, ніж бухгалтер Попри такий поважний вік, бабуся має чудову пам’ять, добре орієнтується у подіях в Україні та світі, знається на політиці, чудово калькулює подумки й бездоганно рахує гроші, хоча не вміє ні читати, ні писати.

Останнім часом недочуває і дошкуляє їй поліартрит, але ще годна без окулярів всилити нитку в голку й часом береться нарізати матеріали для плетення доріжок. Скільки вона їх вив’язала гачком за свій вік – і не злічити! Важко й визначити кількість вишитих рушників, подушок, картин, одягу. Навіть у 85 років без допоміжних пристосувань спромоглася вималювати хрестиком три сорочки – для сина та онуків.

А ще Домініка Василівна – справжня скарбниця для етнографів та істориків, бо знає десятки повстанських і народних пісень, які мало хто коли чув. Та й сама вона їх чомусь ніколи публічно не співала, хоча, бавлячи нащадків, часом розповідала їх віршованою формою.

Увесь рід – довгожителі Якогось особливого режиму дня чи харчування жінка ніколи не дотримувалась, не вдавалася й до різних оздоровчих процедур на зразок моржування, сироїдіння тощо.

Досі серед її улюблених страв – холодець та пиріжки з квасолею. Завше вела такий же спосіб життя, як і решта родини. Були в її житті і цукерки, і нітратні овочі з магазину, і хімія для прання та купання. Та й на долю випало чимало випробовувань. Тож секрет її довголіття, найімовірніше, пов’язаний із генами. Адже на Ратнівщині мешкає ще її сестра, якій вже минуло 95 літ. Та й їхній брат помер у 98 років.

А бабуся, пригадують, свого часу дожила до 102 років! Про життєвий шлях Домініки завдовжки в століття можна написати зворушливу книгу, сповнену мелодрам та романсів. Ще зовсім юною потрапила в остарбайтери, а через 50 років німець розшукав свою поліську наймичку.

Родом бабця Домця із села Поступель, що на Ратнівщині. Дівоче прізвище – Юхимець. Коротким було у неї дитинство. З десяти літ їй довелося поневірятися в наймах у Теклині, Видричах, Любитові, рідному селі: пасла корови, орала, дітей доглядала.

За тим всім не було коли й до науки братися. Тож грамоти так і не здобула. Вже біда навчила рахувати й іноземної мови.

У 18-річному віці дівчину вивезли на роботу у поселення на чехословацько-австрійському кордоні: хоча в сім’ї були й старші діти, староста вручив остарбайтерську «повєстку» саме їй.

На чужині доля помилувала дівчину, давши не вельми багатих, зате добрих хазяїв, які ставилися до неї, як до своєї дитини. Хоча мали власних шестеро. Вони ж і допомогли українці швидко опанувати німецьку мову. Працювала там в полі та у винограднику.

Знайшла і юнацьке кохання – залицявся до неї німецький солдат. Писав їй листи та слав солодощі. Однак, коли пішов укотре на фронт, жодної звісточки від нього вже не було. Так і понині не відає Домця, чи вернувся він живим додому, а чи згинув на полі бою. Коли у 1945-му залпи війни вщухли, після трьох років служби молода поліщучка подалася додому, так і не отримавши жодної інформації про її Франца.