“Коли я в розмові буду багато разів повторювати одне й те саме, не перебивай мене, щоб сказати: «Ти вже говорила це хвилину тому». Просто послухай, будь ласка. Згадай ті часи, коли ти була маленькою, і я перечитувала тобі одну і ту ж казку щовечора, поки ти не заснеш.
Коли ти помітиш мою неосвіченість щодо нових технологій, дай мені час, щоб вивчити їх, і не дивись на мене так … Згадай, дорога, як я терпляче вчила тебе багатьом простим речам: користуватися столовими приборами, одягатися, розчісувати волосся … Коли ти помітиш, що я старію, прошу тебе, будь ласка, будь терпляча і спробуй зрозуміти, через що я проходжу.
Якщо я час від часу буду втрачати нитку розмови, дай мені час, щоб згадати, і якщо я не зможу зробити це, не нервуйся і не показуй нетерпіння і зарозумілість. Просто знай, що для мене найголовніше – це бути поруч з тобою.
І коли мої старі, втомлені ноги не дозволять мені йти так само швидко, як раніше, дай мені свою руку. Згадай, що я теж підтримувала тебе, коли ти робила перші кроки. І коли цей день настане, не сумуй… просто будь зі мною і стався до мене з розумінням, поки я не доберуся до кінця свого життя.
Я завжди буду дорожити тим часом і тією радістю, які ми розділили разом. Я кожен день дарувала тобі посмішки і любов, а зараз, я просто хочу сказати, що я люблю тебе … моя люба дівчинко”.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
