Фотоальбоми українців часто приховують неоціненні скарби, але не всі це розуміють. Дехто зберігає старі світлини предків, ретельно вивчає їх і передає нащадкам, плекаючи пам’ять про минуле. А є ті, хто не цікавиться історією родини, продає фотографії на аукціонах, спалює чи викидає на смітник. Кожна родина має свою унікальну історію, яка є частиною великої української спадщини — історії, яку століттями нищили, переписували й стирали.
Оксана Соловій зберігає родинну колекцію фотографій і вишитих рушників від бабусі Катерини Кравжун з давнього селища Велика Багачка на Полтавщині. З читачами Тижня вона поділилася столітніми світлинами та спогадами її бабусі про Голодомор 1932–1933 років у селищі Велика Багачка. Воно має давню історію. Ще наприкінці XVI — на початку XVII століття його заснували козаки. За однією з легенд, першим мешканцем був козак Богач, саме на його честь назвали поселення. Друга легенда появи села пов’язана з іменем козака Михайла Браславця, якого поховали в місцевій церкві 1644 року.
У середині XVII століття село Богачку позначає на мапі французький інженер Гійом Левассер де Боплан. Сьогодні це селище Велика Багачка, яке 1649 року із села перейшло в категорію сотенних містечок у складі Миргородського полку.
Сьогоднішня збірка фотографій відображає історію української родини Кравжунів та окремі сторінки життя мешканців селища Велика Багачка на Полтавщині впродовж першої половини XX століття. У колекції представлені кадри важливих моментів життя родини й традицій місцевих жителів: сімейні портрети, весільні знімки, фотографії в традиційному одязі та моменти повсякденного життя.
Фотографії 1920-1950-х років показують побут і звичаї мешканців селища. Окремо представлена частина колекції вишитих рушників — важливого елементу культурної спадщини родини. Оксана Соловій не лише зберігає світлини своїх предків, а й добре знає історію кожного з них.
— Пані Оксано, як удалося зберегти й зібрати родинні фото?
— Усі світлини із сімейного альбому моєї покійної мами, Ніни Гаврилівни Кравжун-Переняк, яка народилася в селищі Велика Багачка. Я бережу їх як щось найцінніше. Також я досліджую родовід і створила родинне дерево для дітей та онуків. Вивчаю свою родинну гілку Кравжунів з Полтавщини. Сімейний фотоальбом у нас завжди був у пошані. Спочатку фотографії дідусь Гаврило зберігав за склом: сам зробив рамку, і цей фотовітраж висів у хаті на стіні. Пізніше моя мама й тітка Марія оформили світлини у фотоальбом. Завдяки представленим фото можна простежити, як змінювався одяг мешканців селища Велика Багачка починаючи з 1920-х років. У ті часи жіноче вбрання складалося з білої сорочки з полотна, яка слугувала спідньою частиною одягу. Поверх неї одягали плахту з вовняної тканини, оздоблену керсетку та прикрашений вишивкою фартух.
— Оксано, ви згадуєте свою бабусю Катерину, чи можемо дізнатися більше про її життя?
— Рід моєї бабусі походить із Великої Багачки. Вона народилася 1905 року. Катерина Гнатівна пережила жахіття громадянської війни, Голодомору, Другої світової війни. Вона була мати-героїня, народила семеро дітей: Галину, Марію, Катерину, Михайла, Ніну, Миколу (помер у дитинстві) і Тетяну. За життя вона виховала вісьмох онуків і дочекалась одинадцятьох правнуків. Усе життя важко працювала в колгоспі. Понад усе бабуся любила вишивати. Коли переїхала в Тлумач Івано-Франківської області до доньки Марії, то в її скрині було приблизно п’ятдесят вишитих рушників і три сорочки. Вона вишила кожній своїй дитині сорочку й рушники. Мені в спадок залишилося дві полтавські сорочки й рушники. Бабусин скарб я досі бережу й одягаю на великі свята та народознавчі фестини. Сьогодні моя внучка Іринка захоплюється творінням рук прапрабабусі. А пиріжки, кисіль, капусняк і хрусти-горішки, які бабуся готувала в печі, не забути ніколи.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
