Написи у Софійському соборі в Києві ХІ-ХІІ ст. свідчать про те, що мова українців відрізнялася від інших слов'янських. Мала багато особливостей, які збереглися дотепер.
Про особливості розповів заступник генерального директора з наукової роботи заповідника "Софія Київська" В'ячеслав Корнієнко.
"Багато графіті з характерним для української мови закінченням "-ові", "-єві". Наприклад, "Господи поможи рабу своєму Лазореві". Це третя чверть XII ст. Формула "Господи поможи" канонічна. Люди бачили її, скажімо, на печатках, вона була незмінна, а ось ім'я варіювалося. Його не завжди писали так, як вимагала церковнослов'янська мова, а так, як звикли говорити. Тож писали не Даниїлу, а Данилові, не Петру, а Петрові, Дмитрові", - пояснює він.
У XI ст. імена в називному відмінку писали із закінченням "о", як у сучасній українській мові - Петро, Марко, а не Марк.
"Завдяки графіті ми знаємо імена й прізвища, які носили наші предки у середньовіччі: Стефан, Трохим, Жизнобуд, Михайло Домосід, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Олекса Хавзійко, Ігнатій Маєстат, Ілля Копилович, Тудор Туубинов, Іван Янчин, Тудор Борзятич. Тепер ми знаємо, що прізвища чи прізвиська з'явилися в XI ст., а не в XIV-XV ст., як вважалося раніше. Цікаво, що в ті далекі роки люди дотримувалися правил написання. Біля ікони св. Фоки невідомий автор залишив звернення, в якому використав кличний відмінок "Фоко", і просив допомогти "у морі", - розповів Корнієнко.
Графіті XI-XIII ст. фіксують дієслова минулого часу із закінченням на "в" - ходив, писав, молив, дієслова із закінченням на "ти" - писати, долучити, закінчення "у" в родовому відмінку однини слів чоловічого роду - спору, м'яке "ц" наприкінці слів — чернець, Валерця.
Окремі графіті вказують на те, що автори з Полісся, Чернігово-Сіверського князівства, де "я" в кінці слів вимовляють твердо. Це відобразили в написі "Козьма тать украл єси масо асілонь твоі кокаш амінь".
Читайте також: Найбільші пандемії в історії та їхні наслідки для людської цивілізації
"У деяких регіонах Полісся і досі кажуть "масо". Так само там зберігся і діалектизм "асілонь твоі кокаш амінь". У церковно-слов'янській "кокаш" - це півень. У народних говірках Полісся "кокаші" - курячі лапи або людські ноги. Відомий вислів "сісти на кокєшки", тобто присісти, але зустрічається й "відкинуть кокєшки". Слово "асілок" - те саме, що й сильце, яким ловлять птахів. Тож автор із Чернігово-Сіверського князівства побажав, щоб недоброзичливцю Козьмі "ноги спутало", - каже дослідник.
Дуже цікавий віршований текст першої половини XII ст.: "О горе тобі Андрониче ох тобі небоже. Чему єси зло сотворив не відає ніхто же. Толі тє звілі Кузьма".
"Тут ми бачимо типові українські словоформи "горе тобі", "Андрониче", "не відає", "ніхто же". Бачимо чітко елементи саме розмовної мови, які проникають у мову писемності, і це дуже важливо. Або ж інший цікавий напис: "Купріяне гаразд єсі єли суі рассмагліца мі". Цей текст із проханням допомогти прочитати розсилав колегам із Білорусі, Литви, Росії. Якщо перша його частина "Купріяне гаразд єсі" була їм зрозуміла, то друга, особливо слово "рассмагліца", - абсолютно ні. Якщо ж ми відкриємо словник української мови, то побачимо там слово "смага" (сильне бажання пити, спрага) і похідні від нього "засмага", "смажити". Звернення "Купріяне гаразд єсі єли суі рассмагліца мі", яке сучасною мовою звучить так: "Купріяне, який же гарний, скільки мені ще даремно розпалятися", було залишене на стіні Софії невідомою дівчиною у XII ст.", - сказав Корнієнко.
Історик В'ячеслав Корнієнко каже, що за часів Київської Русі вже існувала староукраїнська мова. Це доводять графіті на стінах Софійського собору та лексика давніх мовних пам'яток. У них є багато прикладів чисто української побудови слів.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
