загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

«Свекруха повчала: як не хоче твій чоловік гарувати, то і ти себе побережи»

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Подружжя Мартиняків відсвяткувало діамантове весілля!

 

Михайлові Мартиняку – 83 роки. Його дружині Софії – 81. Познайомилися 60 років тому. З тих пір не розлучаються. Виростили двох синів – Ореста і Ростислава. Виховали чотирьох онуків – Наталю, Ярину, Софію і Назара. Дочекалися трьох правнуків – Вероніку, Вадима і Маркіяна.

Коли їхала до них, думала, що побачу двох стареньких людей: її – сивоволосу, замотану у сільську хустку, і його – згорбленого, з паличкою. А мене зустріли... молоді закохані. Пан Михайло – високий, статний. Костюм “сидить” на ньому бездоганно. Видно, що звик “тримати марку”. Пані Софія – доглянута красива жінка. Попри те, що ціле життя прожила у селі і трудилася не покладаючи рук, не виглядає спрацьованою. Обоє жартують, очі блищать...

Коли кажу їм, що понад 60 відсотків шлюбів в Україні не витримують випробування часом, сумно всміхаються: “Не мають молоді терпіння. А ми мали. Але нам і в голову не приходило розійтися”.

Педагогічного стажу на двох – 115 ро­ків. Пані Софія вийшла на пенсію у 2002 році. Пан Михайло лише два роки тому попрощався з роботою. Три чверті життя віддали рідній ямпільській школі, хоча жоден з них тут не народився...

“Моє рідне село – Сухоріччя, – розповідає пан Михайло. – Дружина народилася у Лелехівці Яворівського району. У Ямпіль “занесло” нас випадково”.

Після школи хлопець вступив у Львівське педучилище. Після закінчення дали йому скерування у Добростани Яворівського району. Викладав у школі фізкультуру, географію та історію (заочно вчився на історичному) і... лічив дні до завершення навчального року. Добростани – то було важке село. Місцеві пиячили і влаштовували бійки. Тож як тільки-но продзвенів останній дзвінок, молодий учитель написав заяву про переведення у школу с. Сухоріччя. Не відпустили... Сказали, що можуть перевести у школу поблизу – у Ямпіль. Оскільки людей зі середньою, а тим більше вищою освітою, у Ямполі тоді не “водилося”, призначили його завучем. Виповнився на той час молодому педагогу 21 рік!

“А як ви познайомилися з дружиною?” – питаю. “У сірую осіннюю днину мене біда у Добростани привела”, – пробує жартувати пан Михайло. Пані Софія його перебиває: “Розкажу, як я стала учителем. Вступала у своєму житті три рази. Перший раз – у Львівське педучилище, але провчилася там лише два тижні. Усі заняття велися російською мовою. Я нічого не розуміла. Жила у гуртожитку. Там навіть світла не було. Спакувала валізку, яку для мене тато зробив, і повернулася у Лелехівку. Батько на мене насварився: “Ти одна зі села вступила і покинула?!” Вернулася до школи, закінчила 10 класів і вступила з колєжанкою у Політехніку на хімічний факультет. На хімічний був найбільший конкурс. І хоч я успішно склала іспити, прийняти мене погодилися лише або на геодезичний, або на цементний. Забрала документи і вернулася додому. Тато знову зчинив скандал. Через півмісяця мене викликали у райвно. Кажуть, добре, що не вступила, це – не твій хліб. Будеш учителем. Порадили занести документи у педучилище. Через якийсь час приїжджаю подивитися розклад іспитів, – а іспити вже завтра починаються! Ото би влетіло від тата, якби третій раз мене спіткала невдача”.

Поміняла молода вчителька два села, перш ніж у Добростани потрапила. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком. Пан Михайло був завидний наречений – молодий, красивий і, як тепер люблять казати, перспективний. Полюбляв носити білі штани і парусинові мешти.

Шлюб брали таємно у Львові, на квартирі бойовика ОУН Михайла Романишина, який три роки відсидів у польському концтаборі разом із Романом Шухевичем (там же таємно хрестили синів). Мама пошила для доньки сукню, яка тоді коштувала половину назбираних з весілля грошей. Інша половина пішла на музику...

Тримали у Ямполі господарку – свиней, курей, качок. Пані Софія зізнається: важка фізична робота не була для неї основною. “Мене свекруха повчала – не хоче твій чоловік виносити гній, і ти себе побережи”, – каже. Пан Михайло допізна засиджувався на роботі. Та й пані Софію рідко коли можна було вдома застати – то учнів до республіканської олімпіади з біології готує, то на шкільній ділянці, яка тричі посідала перше місце в області, порається. Школа винагороджувала дітей поїздками у Канів, Київ, Санкт-Петербург, Карпати, на Чорне море. Михайло Степанович першим у Пустомитівському районі побудував шкільну їдальню та перший у Львівській області чотириквартирний будинок для вчителів. А згодом – домігся будівництва нової школи.

Малі Орест і Ростислав клопоту батькам не завдавали – усе за книжками сиділи. Орест хотів у консерваторію вступати, та не склалося – вивчився на фізика і пішов викладати у школу. А потім перейняв естафету від батька – став директором Сороки-Львівської школи. Зараз вже на пенсії. Ростислав вступив на механіко-математичний і з головою занурився у науку. Нині він – завідувач відділу Інституту проблем прикладної механіки і математики ім. Я. С. Підстригача НАН України, доктор фізико-математичних наук. Їхні дружини (обидві носять ім’я Марія) – також учителі.

Питаю у пана Михайла, що допомагає йому так гарно виглядати. “Молитва – молюся зранку і ввечері. Спів – досі співаю у церковному хорі, а вдома – патріотичних пісень заводжу. А ще – спорт. Роблю зарядку, бігаю”, – каже.

“10 років тому переніс серйозну операцію. Коли його нічого не болить, ганяє по хаті, порохи мені збиває. А як болить, то тільки жили на обличчі “гуляють”. Чоловік для пані Софії – як прочитана книга. Знає, що коли сказати, коли пожартувати, а коли нагримати. Але цю книгу жінка готова перечитувати щодня...

Фото автора с. Ямпіль Пустомитівського району

До списку новин