Жительці села Мельники Чигиринського району Ярині Андріївні КУЦЕВОЛ (на знімку) незабаром виповниться 90 років. За все своє довге життя жінка жодного разу не була в лікарні й не прийняла жодної пігулки. golos.com.ua
Баба Яринка, так називають довгожительку у селі, до глибокої осені ходить подвір’ям та по городу босоніж. Коли випадає сніг або треба вийти у люди, надіває на босі ноги старі чуні (всякі панчохи-колготи, гамаші, штани вона не визнає) й чимчикує, куди треба. Найчастіше — «до Зойки».
Зоя Михайлівна Головко — секретар Мельниківської сільради і найближча сусідка — переконана, що бабі Яринці дожити до глибокої старості, та ще й при здоров’ї, допомагають безтурботна вдача і любов до пісні.
— Баба Яринка ніколи не журиться, — поділилася своїми спостереженнями Зоя Михайлівна. — З нею завжди гумор, бадьорий настрій і добре самопочуття. Наш куток під лісом, майже за чотири кілометри від центру, та нам тут не сумно. Ярина Андріївна щодня звеселяє усіх своїми піснями...
«Вічна» дружка, шість її чоловіківі пенсія
— Змолоду і дотепер я люблю співати українських пісень, — підтверджує сільська «солістка» і заводить «Ой яром, яром дуб похилився...», а потім продовжує: — Живу я самотиною, одна, ось і розважаю себе піснями. Згадую, як дівкою мене безперестанку в дружки брали. Дружка, яка не вміла приказувати, жартувати та співати, то не дружка. А я була здібною на всякі каверзи та химери: ніякий дівич-вечір та весільний поїзд без мене не обходився.
Сама «вічна» дружка зізнається, що... шість разів на віку заміж виходила. Й щоразу щиро сподівалася, що проживе із судженим до кінця своїх днів.
— А вони, чоловіки, слабкуватими на здоров’я виявлялися, — знизує плечима баба Яринка. — Я їх гляділа, не давала нічого важкого робити, дрова за них рубала, а вони не держалися на білому світі... Отака чудасія. Тепер живу сама, дітей у мене не було, не зав’язувалися чогось. Мабуть, через важку роботу — бо я, як мужик, і косила, й молотила, і граблями у вагони буряки накидала. Нас у батьків, Андрія Варфоломійовича та Химки Захарівни, було шестеро дочок. Батько з австрійської війни прибився з фронту додому без однієї ноги, то ми, дівчата, були йому в господарстві тягловою силою. Уже молодицею пізньої осені колгоспівські коноплі по пояс у воді вимочувала, заготовляла у морози дрова в лісі, на фермі ішачила...
Заробила Ярина Андріївна у колгоспі трохи більше тисячі гривень пенсії. Однак ніколи не нарікала, що їй не вистачає на хліб та до хліба. Ще два роки тому ходила по людях і полола їм городи: до пенсії «премію» заробляла — жартує.
— Тепер удома вправляюся, — ділиться. — Он хмиз із лісу тягаю, топлю піч, лежанку.
— А чого ж ви собі за рахунок субсидії дров не купите? — запитую.
— Не хочу, — відповідає. — Як не крути, а за те, що привезуть машиною, треба заплатити. За те, що попиляють і порубають, — гроші давай. Я сама назбираю корчів у підліску та й перезимую...
Сама собі і радіо, і телевізор
Розпитую, чим вона харчується. «Тим, що й люди, — відповідає. — Їм куліш, товчену картоплю, яйця, гарбузову кашу, червоні буряки, а ще — в обід та на вечерю... випиваю чарку горілки. Це щоб грип та всяка хвороба не чіплялися».
Зоя Михайлівна з усмішкою розповідає, як сільрадівці пропонували бабі Яринці перейти на проживання у будинок ветеранів. «Ви тут самотні, — переконували її, — нема до кого обізватися. До того ж і телевізора у вас немає, і пральної машини...» На всі ці умовляння баба Яринка відказала: «У старечому домі живуть недужі люди. А я здорова і ще не дуже стара. Хворі сусіди вкоротять мені віку. Як і пральні порошки — отрута з отрут. Телевізора вашого й задурно не хочу, бо я сама собі і радіо, й телевізор...»
— Якогось дня, — продовжує Зоя Михайлівна, — заходжу я до хати Ярини Андріївни і бачу: схрестивши руки на грудях, лежить вона на лаві, як намальована. У вінку, кісниках, вишитій сорочці та старовинному поясі... Аби хто чужий навідався, то, вочевидь, не на жарт злякався б, побачивши «небіжчика». Я ж, знаючи дотепну вдачу сусідки, не втримуюся від сміху. Баба Яринка враз розплющує одне око і до мене: «Ну то як, Зойко, брава я буду в труні?!..»
Колоритну Ярину Куцевол не раз знімали місцеві телевізійники, студенти-філологи занотовували у довгожительки давні народні пісні. А під час нашої зустрічі, коли я запропонувала бабі Яринці сфотографуватися, вона бідкалася, що трохи «не в формі», ніяк не може знайти улюбленої вишиванки з підтичкою. Тоді зійшлися на «дівочій» розмальованій хустині. «Тільки знімайте мене з букетом у руках!» — наказала.
Так і зробили, врахували побажання баби Яринки. Ось тільки взуватися вона не захотіла.
Черкаська область.
Ліна ЛЕБЕДЕНКО- ТИТАРЕНКО.
Дзьобак Володимир
РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ
