загрузка...
Блоги
Дзьобак Володимир Дзьобак Володимир РОЗДУМИ ПРО НАДВАЖЛИВЕ або ЧОМУ НАШІ ОЛІГАРХИ СТАЛИ МОГИЛЬЩИКАМИ НИНІШНЬОЇ УКРАЇНИ

Головним інструментом нинішніх олігархів є безправний люмпен, який живе на подачках від держави, на грані фізичного виживання. Ось чому значна частина пенсіонерів є найкращим їх електоратом, який і допомагає часто приводити до влади їх ставлеників. Для малого і середнього бізнесу сьогодні закриті економічні ліфти у цілих галузях економіки, бо з кожним роком сфери зацікавленості олігархії збільшуються, перекриваючи кисень усім іншим.

Всі блоги
Колонка автора
Всі колонки авторів
Петиції ВАП
ВИМАГАЄМО ІНДЕКСАЦІЇ НАШИХ ПЕНСІЙ!!!
2 Подробиці Подати пропозицію
Опитування
Чи дотримуєтесь Ви правил карантину?

100-річний професор Максим Дудченко: «Повсякденна ходьба — найкращий лікувальний засіб»

Збільшити шрифт Зменшити шрифт
Надіслати
Друкувати

Найстаршим викладачем Української медичної стоматологічної академії, що в Полтаві, є 100-річний професор Максим Дудченко.

Цей великий життєлюб, як завжди, звично ходить пішки на роботу — приблизно 2,5 кілометра в один бік і стільки ж в інший. Єдине, що видає поважний вік професора, так це слуховий апарат і збільшувальна лупа – незмінні супутники його життя в останні роки.

На запитання, що змушує його працювати в такому поважному віці, коли вже можна зі спокійною совістю й відпочити, Максим Андрійович відповідає: «Саме життя. Я ж жива людина при повному здоров’ї, маю ясний розум і можу приносити користь суспільству. До того ж відчуваю в собі сили працювати — і не лише в межах академії. Багато уваги приділяю роботі в органах військових пенсіонерів, інвалідів війни, як ветеран часто виступаю на мітингах». 

Спочатку професія годувала, а згодом її полюбив 

— Максиме Андрійовичу, вважається, що довго живуть люди з легкою долею. А ви можете похвалитися тим, що маєте легку долю? 
 
— Гіршої не придумаєш, — сумно посміхається 99-річний професор, показуючи автобіографічну книгу, яку поспішив видати до свого століття. — Як бачите, видав її, так би мовити, наперед — 2019 роком: а раптом до ста років не доживу, — пояснює. — Описати своє життя мене попросив син Олександр — професор, доктор медичних наук. У книзі «Золоті сторінки української медицини» є розділ, присвячений династії професора Максима Дудченка. Так от, окрім сина, й онук Максим — професор, доктор медичних наук, а правнучка Варя нині навчається на шостому курсі нашої академії. Тобто всі пішли по моїх стопах.
 
— Це ж як потрібно любити свою професію, щоб передати любов до неї сину, онуку. 
 
— Я б не сказав, що обрав професію по любові — швидше, за матеріальним забезпеченням, — щиро зізнається Максим Андрійович. — У 1933 році працював рахівником у сільській раді, потім став старшим піонервожатим, завідувачем бібліотеки. А оскільки одержував за свою роботу копійки, дійшов висновку, що неодмінно маю вступити до вищого військового навчального закладу. На ту пору на весь Радянський Союз було сім військових академій — я написав листи до всіх. Звідусіль надійшла відповідь, що навчальний заклад приймає на навчання лише військовослужбовців, за винятком Ленінградської військово-медичної академії. Так у 1939 році я став її слухачем.
 
Академію Максиму Дудченку довелося закінчити за чотири роки, два з них він навчався у блокадному Ленінграді. Пригадує: слухачі відвідували лекції, семінари, а оскільки фронт був зовсім поряд, то після занять, здавши підручники, отримували зброю і — в траншею, відбивати атаки ворога. Десь у вересні 1941-го німці розбомбили продовольчі склади, після чого розпочалося напівголодне існування: хлопцям видавали 125 грамів хліба на добу, півкілограма цукру й півкілограма кокосового масла на місяць. При цьому вони знаходили в собі сили навчатися й захищати місто. І першу медаль Максим Дудченко отримав саме за оборону Ленінграда. Коли ж дійшло до того, що бомби, снаряди потрапляли в приміщення клінік, де практикувалися і при цьому, нерідко траплялося, гинули слухачі академії, було ухвалено рішення евакуювати навчальний заклад. 
 
— На початку 1942 року нас літаками над Ладозьким озером вивезли з Ленінграда, далі ми подолали 300 кілометрів пішки до Вологди, звідки ешелоном вирушили до узбецького Самарканда, — розповідає мій сивочолий співрозмовник. — Там за рік пройшли дворічне навчання, після чого нам видали дипломи, присвоїли звання капітанів медслужби й направили старшими лікарями полків просто на війну. Так із Самарканда я потрапив у самісіньке пекло — на Курську дугу. Коли ми приїхали в санітарне управління фронту, начальник медичної служби 1-ї танкової армії повідомив, що якраз дуже потрібні лікарі батальйону десантників: чи є, мовляв, добровольці?
 
Я й іще троє моїх товаришів визвалися першими. Брав участь у Прохорівській битві, що стала кульмінацією запеклих боїв на Курській дузі. Виносив поранених із поля бою, надавав першу допомогу й далі відправляв до бригадного медпункту. Після Курської дуги  живими з військового складу нашої бригади лишилося всього 30 осіб, а з техніки вціліло кілька танків... В Охтирці Сумської області отримали поповнення. Брав участь і у звільненні Полтави — щоправда, тоді не думав, що колись доведеться тут жити. Потім нас кинули на знищення Корсунь-Шевченківського німецького угруповання. 
 
— Постійно був на волосині від смерті, проте небезпеки не відчував — мені ж на ту пору виповнилося лише 24 роки. Можна сказати, хлопчисько, — продовжує розповідь Максим Дудченко. — У ході Корсунь-Шевченківської наступальної операції був поранений бригадний лікар, тож мене призначили замість нього. А через два місяці викликали до санітарного управління фронту й повідомили про моє призначення дивізійним лікарем 218-ї стрілецької дивізії. 
 
— Отак швидко, у 24 роки пішли на підвищення?
 
— Тоді, у воєнні роки, так не здавалося — час тягнувся нестерпно повільно, — ділиться своїми тодішніми відчуттями Максим Андрійович. — Через місяць попросили перейти дивізійним лікарем у 273-тю стрілецьку дивізію, де потрібно було замінити колегу через його непрофесіоналізм. У 1944 році мене нагородили орденом Бойового Червоного Прапора — така нагорода рідко знаходила медиків. 
 
— А де ви закінчили війну? 
 
— Пригадую, війська нашої дивізії, яка входила до складу 6-ї армії, сконцентрувалися в Бреслау (нині польське місто Вроцлав). Всі армії пішли вперед, а нашим завданням було стримувати 200-тисячне військо противника. Тут також було багато поранених — в одному місці їх зібралося близько 400. Пригадую епізод, коли на населений пункт, де я розташував медсанбат, напали з лісу німці. Нашим бійцям довелося захищатися. Мені тоді вдалося вивести із села медсанбат. Після цього ми організували кругову оборону, тобто медикам не раз доводилося брати до рук зброю. Були вбиті лікар, двоє санітарів, поранені заступник командира дивізії, начальник автослужби. Я лишився старшим серед офіцерів, проте не розгубився й узяв командування на себе. Невдовзі був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня. 
 
— Здається, ви й самі були поранені? 
 
— Так, це сталося на Сандомирському плацдармі в 1944-му, — підтверджує професор. — Я їхав у полк не на автомобілі, а на коні. Розпочався обстріл, мене зачепило осколком міни — на щастя, поранення було не надто складним. Тож 10 днів пролежав у шпиталі й повернувся продовжувати службу. 

«На роботу — пішки, бо повсякденна ходьба — найкращий лікувальний засіб»

На війні Максим Дудченко зустрів і майбутню дружину Віру. Якось у 1944 році, розгорнувши свій дивізійний медпункт в одному з сіл, через дорогу побачив намет із медичним хрестом. Коли заглянув до нього, виявив, що там заправляє товариш по академії — старший лікар полку. Він якраз розмовляв із двома жінками-фельдшерками, котрі, їдучи на автомобілі, потрапили під обстріл. Одна з них була рідною сестрою убитого під час того обстрілу на її очах командира полку. 
 
— Я тільки глянув на неї — і все, зрозумів, що це моя доля. Ми прожили разом 53 роки. Вірі було відведено лише 73 роки земного життя, — зітхає Максим Андрійович, — тож останні 20 років живу сам... А тоді, після війни, мене знову направили у військову академію на командний факультет, після чого попросився до Київського військового округу, де й служив до 1950 року. 
 
— А як вас, полковника медичної служби, занесло на викладацьку стезю?
 
— Це окрема історія. У зв’язку з хворобою дружини я попросився на роботу до Трускавецького військового клінічного санаторію — писав навіть міністру оборони, і врешті-решт мене перевели до Прикарпатського військового округу. А потім мій учитель — генерал-лейтенант, головний терапевт Радянської армії Микола Молчанов — доручив мені вивчити можливості санаторію щодо реабілітації уражених атомною зброєю. Так паралельно з лікувальною практикою я зайнявся, по суті, науковою роботою. У Трускавці захистив кандидатську дисертацію, підготував докторську.
 
А потім вирішив піти з військової медичної служби у відставку й подав рапорт (хоч до 25-річної вислуги лишалося всього шість місяців), оскільки в Казахстані мій товариш організовував медичний інститут і запросив мене на посаду завідувача кафедри. Загалом пропрацював в Актюбинському медінституті 13 років: окрім завідувача кафедри, обіймав посади декана, проректора. А потім у медичному стоматологічному інституті, що перебрався з Харкова до Полтави, організовували лікувальний факультет, і мене сюди запросили. Ми з дружиною вирішили повернутися на малу батьківщину: Віра хворіла, і у мене в 50 років стався інфаркт. Так опинився в Полтаві й проживаю тут от уже 44 роки. 
 
А тепер мушу розповісти вам, як, обравши військову медичну академію й розпочавши там навчання, десь через кілька місяців дійшов висновку, що не туди потрапив, хоч на ту пору вже прийняв присягу. Пішов до лікарки й кажу: серце, мовляв, болить, хочу звільнитися. Вона пильно поглянула на мене й прорекла: «Бачите двері? Вийдіть і зачиніть їх з іншого боку. Я вас не приймала на навчання й відраховувати не буду». Так лишився в академії. А любов до професії прийшла пізніше, — зізнається професор.
 
Прочитала в iнтернеті чимало позитивних відгуків про Максима Андрійовича від його колишніх студентів — багато хто з них через роки згадує, наскільки цікавими були його лекції. Тож тепер запитую в шанованого професора, чим це він так їх підкупив. 
 
— Якось у виші провели конкурс, за умовами якого студенти в ході таємного голосування мали назвати кращого викладача, лектора. Так от, я став другим кращим викладачем в академії, — посміхається зазвичай скупий на посмішку Максим Дудченко. — Завжди старався не просто викласти теоретичний матеріал, а будувати свої лекції на конкретних прикладах, запрошував до студентської аудиторії хворого, котрий детально розповідав про свій недуг, — це запам’ятовувалося. Недбалих студентів із лекцій ніколи не виганяв — саджав поруч із собою на лавку і змушував слухати. Я організовував кафедру внутрішньої медицини й завідував нею десь 31 рік, а коли мені виповнилося 75, став просто професором цієї кафедри. І ото як прийшов сюди 44 роки тому, так і працюю по цей день: роблю обходи лікарняних палат, навчаю студентів на конкретних прикладах хвороб, консультую хворих. А ходжу на роботу пішки тому, що повсякденна ходьба — то найкращий лікувальний засіб. 
 
— А автомобіль могли собі дозволити? 
 
— У мене завжди були автівки. Як я купив свою першу «Волгу» в 1964 році? Написав монографію, за яку отримав 20 тисяч карбованців. До того ж якраз звільнявся й теж одержав великі гроші. А на новому місці дали підйомні — отак і зібралася достатня сума на авто. Потім його продав, натомість купив друге, третє... Якось їхав на остан­ньому з дачі й, вирішивши обігнати автобус, вискочив перед ним. А водій, очевидно, заґавився і врізався у корпус мого автомобіля. У результаті він був розбитий, а я, дякувати Богу, уцілів. Після цього онук сказав: усе, досить, більше ніяких авто. Попри те, що мав, як уже сказав, не одну автівку, на роботу весь час ходжу пішки. 

«Усі викладачі нашої академії, включно із ректором, — мої вихованці»

Намагаюся з’ясувати в Максима Андрійовича, чи є в нього якийсь рецепт довголіття. Як і в зрілому віці зберегти ясність розуму, лишатися активним, жити повноцінно й цікаво? 
 
— Ніякого такого рецепта в мене немає, — розчаровує мене чоловік. — Попри складні життєві перипетії, завжди лишався оптимістом. Оптимісти ж, як відомо, живуть довше. Під час війни одного разу мало не потрапив до штрафбату — усе завдяки підтасовці заступника командира дивізії з політчастини. Я вигнав «замполіта» медсанбату за п’янство, а в тій п’янці брав участь і заступник командира дивізії. Із метою помсти він написав наказ і підсунув його командиру, коли той ішов у бій, а тому підмахнув, не читаючи. А коли корпусний лікар приїхав до нього з тим наказом, він сказав, що цього пасквіля не підписував, і попросив його розірвати.
 
Попри серйозні випробування, завжди вірив у краще, не «зациклювався» на негативі. Ту ж докторську дисертацію захищав тричі — знову ж таки через недоброзичливців. Коли працював деканом в Актюбинському медінституті, перевіряв одну кафедру — очолював комісію. Колегіально було ухвалене рішення звільнити завідувача кафедри, одного доцента. І от завдяки їхнім зв’язкам про мою дисертацію надіслали негативні відгуки. Тож урешті-решт захистив її в Академії медичних наук. 
 
У Великій Британії провели такий експеримент: добровольців помістили в тепличні умови, ізолювавши від будь-яких стресів. І що ви думаєте? Як виявилося, вони прожили менше, аніж люди, котрі вели звичайне життя. Думаю, головна причина мого довголіття криється все ж у спадковості, генах. У нашому роду майже всі — довгожителі: мати дожила до 98 років, брат — до 90, сестра — 94. Я увесь час спілкуюся з молоддю — це додає сил і енергії. До речі, за всі роки роботи не відрахував із вишу жодного студента. 
 
— А «двійки» ставили? 
 
— О, ще й як багато. Під час екзаменів  «двійок», може, із 60. Студенти мене побоювалися — я ж із військових. А як досягав того, що жодного зі студентів через незадовільну оцінку з моєї дисципліни не відрахували? Змушував вивчити й повторно скласти іспит. Моєю метою було виростити хорошого лікаря. Тому студент до тих пір, поки не вивчить матеріалу, як годиться, перебував у мене «під ковпаком». Я й зараз переконаний: випускати недоучок із медичного вишу не маємо права. Коли ж бачив, що вичерпав усі свої методи впливу, а толку ніякого, радив хлопцям відслужити в армії, а дівчатам попрацювати в медичному закладі, а тоді повернутися до вишу. І часто, скориставшись моєю порадою, молоді люди переглядали своє ставлення до навчання. Був випадок, коли моя племінниця, навчаючись у нашій академії, на державному екзамені з соціальної гігієни отримала «двійку».
 
Я не втрутився в ситуацію, і вона лишилася на другий рік. Єдине — допоміг їй влаштуватися до кардіологічного відділення медсестрою. Через рік племінниця успішно склала всі екзамени, зараз працює сімейним лікарем у Запоріжжі, її поважають як висококваліфікованого спеціаліста. Мушу сказати, відмінність між нинішніми студентами (і, відповідно, лікарями) й тими, яких я навчав колись, — колосальна. Діти нині приходять із середніх шкіл зі слабкими знаннями, тому не втомлююся нагадувати студентам про саморозвиток. Звісно, ми, врешті-решт, добиваємося того, щоб вони оволоділи знаннями повною мірою. До речі, всі викладачі нашої академії, починаючи з ректора, — це мої вихованці. Під моїм керівництвом захищено 9 докторських дисертацій, 30 кандидатських, випущено понад 15 тисяч лікарів. Вихованці академії працюють в Америці, Австралії, Китаї, Кореї, де вони підтвердили диплом нашого вишу.
 
За словами Максима Андрійовича, він працює не лише у стінах академії чи лікарні, а й удома. Недаремно на його рахунку — понад 300 наукових та науково-методичних робіт, серед яких 6 монографій, 5 навчальних посібників. 
 
Ганна ЯРОШЕНКО
 
Джерело:
До списку новин